Нічний гість: що побачила дружина у відображенні дзеркала, коли чоловік думав, що вона спить

— Нормально. Не спала, але нормально. — Ми збираємося. Через годину виїжджаємо. Славик уже зателефонував батькам, вони чекають на нас. Максим не розуміє, що відбувається, питає, чому так терміново їдемо до бабусі. — Скажи, що вирішили відвідати їх спонтанно. Не треба дитину лякати. Мамо, а ти точно будеш в порядку одна? — Буду, Іринко. Не хвилюйся за мене. Головне, щоб ви були в безпеці. Вони ще трохи поговорили, Валентина змусила себе говорити спокійно, впевнено, щоб донька не хвилювалася. Коли поклала слухавку, руки знову затремтіли, і вона ледь не впустила чашку. День тягнувся нескінченно. Валентина намагалася займатися звичайними справами: помила посуд, протерла пил, випрала білизну. Але все робила механічно, думки були далеко. У голові прокручувалися сцени минулої ночі, слова Геннадія, його обличчя, коли вона відчинила двері поліції. Близько полудня зателефонували з відділку поліції — жінка-слідча, яка була вночі. Попросила приїхати завтра о десятій ранку: дати свідчення, підписати ще якісь документи. — А мій чоловік де зараз? — запитала Валентина. — В ізоляторі тимчасового тримання. Його допитали, він дав зізнавальні свідчення. Завтра буде вирішуватися питання про запобіжний захід. — Що це означає? — Можливо, його відпустять під підписку про невиїзд. Можливо, продовжать утримання під вартою. Залежить від багатьох факторів. — Зрозуміло. — Ще один момент. Ті люди, яким він винен гроші. Ми передали інформацію у відділ по боротьбі з організованою злочинністю. Буде проводитися оперативна розробка. Але це займе час. Тому вам справді краще бути обережною. Якщо помітите стеження, підозрілих людей біля будинку — одразу дзвоніть. Після розмови Валентина довго сиділа на дивані, дивлячись в одну точку. Значить, небезпека реальна. Ці люди можуть прийти сюди, шукати Геннадія, вимагати гроші. А його немає. І грошей немає. Вона встала, пройшлася по квартирі, перевірила замки на дверях, на вікнах. Все закрито. Потім згадала про стару бейсбольну биту, яка валялася на антресолях з часів Ірининої юності. Дістала її, поклала в передпокої, за парасолькою. Про всяк випадок. Увечері знову дзвонила Ірина: вони дісталися, все гаразд, батьки Славика зустріли тепло, Максим уже носиться по двору з місцевими дітьми. — Мамо, а як тато? Ти що-небудь знаєш? — Він в ізоляторі. Завтра вирішать, що з ним робити далі. — Ти підеш до нього?