Після дитбудинку сироті не було куди йти, але в домі літньої жінки, яка його прихистила, вночі його розбудили дивні звуки

Максима відкинуло до стіни, він ударився головою й розсік брову. Чоловіки увійшли й зачинили за собою двері.

— Зараз подивимося, як ти заговориш, — сказав один, витягаючи ніж.

Вхідні двері знову розчахнулися: на порозі стояв Олексій. Він повернувся по забутий підручник; побачивши знайому машину, відразу запідозрив лихе.

— А ось і дитбудинковець! — посміхнувся вимагач. — Про тебе, хлопче, ми теж пам’ятаємо. За минулу зустріч іще не розрахувалися.

Олексій одразу кинувся допомагати Максиму. Тепер билися двоє проти двох, проте противники були старші, сильніші й пускали в хід брудні прийоми. Один уже заніс ніж, коли пролунав гучний окрик:

— Стояти! Поліція!

На порозі стояв дільничний із пістолетом, а за його спиною до будинку увірвалися ще двоє поліцейських. Вимагачі одразу рвонули до задніх дверей, але сховатися не встигли: затримали обох. Уже потім Олексій і Максим дізналися, чому допомога прийшла так вчасно. Ідучи до школярів, Світлана Романівна помітила біля будинку підозрілу машину; зустрівши дорогою дільничного, попросила його зайти й подивитися, чи все в них гаразд.

Коли небезпека минула, Олексій і Максим сиділи на кухні. Голова Максима була перебинтована, а Світлана Романівна клопоталася біля обох, прикладала лід до синців і забоїв.

— Дякую тобі, — неголосно сказав Максим Олексієві. — Якби тебе тут не було, вони б мене…

— Та годі, — перебив Олексій. — Я опинився поруч, от і все.

— Не все, — Максим похитав головою. — Ти поліз захищати майже незнайому людину. Того, хто стільки лиха завдав твоїй… нашій бабусі. Це багато важить.

— У дитбудинку звикаєш стояти за своїх, — знизав плечима Олексій. — А вона мені вже як рідна.

Вони знову замовкли, але колишньої тяжкості між ними вже не було. Натомість з’явилося розуміння, а може, й перша повага. Попри всю відмінність їхнього виховання та минулого, обоє хотіли одного: захистити жінку, яка стала кожному близькою.

Надвечір Світлана Романівна, виснажена подіями дня, пішла спати. Олексій і Максим залишилися на кухні вдвох. Розмова знову зайшла про реабілітаційний центр: Максим говорив, як важко йому було визнати залежність і перестати відвертатися від правди. Він розповідав про це без колишнього браваду, тихо, сидячи над чашкою чаю. Олексій слухав не перебиваючи: після всього, що сталося вдень, їхня розмова вже не нагадувала того тяжкого обміну словами під час першої зустрічі.

— Я ж справді думав, що зможу відігратися, — говорив Максим, повертаючи в руках чашку. — Щоразу здавалося: от зараз пощастить, я поверну борги й почну жити по-іншому. А виходило лише гірше. Ти знаєш, що таке ігроманія? Це хвороба, як алкоголізм. У якийсь момент перестаєш володіти собою.

— Зараз теж хочеться грати? — обережно запитав Олексій.

— Хочеться. Щодня з цим борюся. Але здаватися не збираюся. Є заради кого: заради бабусі. Хочу, щоб її дім більше не був обтяжений боргами, хочу повернути їй добре ім’я.

— Правильно, — кивнув Олексій. — Тільки самому буде важко.

— Розумію. Тому й ходжу до груп підтримки для залежних. Там допомагають утриматися від зриву. І ще… — Максим завагався. — Можеш іноді за мною наглядати? Якщо почну поводитися дивно, надовго кудись зникати…

— Звісно, — без вагань відповів Олексій. — Ми впораємося разом.

Максим знайшов віддалену роботу дизайнером у невеликій фірмі. Олексій, як і раніше, поєднував коледж з автосервісом; заробіток обоє віддавали Світлані Романівні на борги. Так почалася їхня незвична співпраця.

Зблизилися вони не відразу. Максим часом ревнував бабусю, бачачи, з якою теплотою вона піклується про квартиранта. Олексій іще пам’ятав завдане їй горе й не міг остаточно відсторонитися від цих спогадів. Але поступово крига танула: з’ясувалося, що їм подобаються ті самі старі фільми, сучасна музика, комп’ютерні ігри. Щоправда, Максим тепер тримався подалі від усього, що хоч трохи нагадувало азартну гру.

Спільні справи знаходилися й на подвір’ї. Вони ремонтували дах сараю, ставили новий паркан, обрізали садові дерева. Світлана Романівна дивилася на них із тихою радістю: обоє стали їй майже дітьми, і бачити, як вони вчаться ладнати й поважати одне одного, було щастям…