Багатій думав, що залишив доньку з люблячою дружиною. Один різкий візит додому відкрив йому очі

— спитав Ігор.

— І підписує, — сказала Ольга.

— Підписує? Але ж вона… німа.

Ольга гірко усміхнулася:

— Вона вміє писати, вона розумніша, ніж здається. Просто страх відняв у неї голос.

Ігор перегортав сторінки. Криві чоловічки, будиночки, квіти. Але майже на кожному малюнку був підпис: «Альона». Його пальці затремтіли. Наприкінці зошита він знайшов фразу, написану нерівним дитячим почерком: «Вона знає більше, ніж каже».

Ігор відчув, як по спині пробіг лід.

— Хто вона? — запитав він.

Ольга мовчала. У її очах промайнуло щось, схоже на таємницю, яку вона приховувала занадто довго. Перш ніж Ігор встиг наполягти на відповіді, двері скрипнули, і в кімнату ввійшла Олена. На ній був дорогий чорний пеньюар, обличчя виражало роздратування.

— Що ви тут влаштовуєте вночі? — Її голос був холодним. — Знову цей цирк навколо дитини?

— Досить, Олено, — різко сказав Ігор. — Не смій так говорити про мою доньку.

Олена підняла брову і усміхнулася:

— Твоя? Ти впевнений?

Ці слова пролунали наче удар. Ігор повільно підвівся. В його грудях кипіла лють.

— Що ти маєш на увазі?

Олена відвела погляд, але в її усмішці просвітився насміх:

— Лідія багато приховувала від тебе, і, можливо, Альона зовсім не твоя кров.

У кімнаті настала гнітюча тиша. Ігор відчув, як світ руйнується під його ногами.

— Забирайся, — тихо промовив він. — Завтра ж.

Олена усміхнулася, кинула холодний погляд на Ольгу і вийшла, грюкнувши дверима. Ігор опустився назад на стілець. Голова кружилася, думки плуталися.

— Це божевілля, — прошепотів він. — Але я знайду правду.

Ольга поклала руку на плече господаря.

— Обережно, Ігорю. Є таємниці, які можуть зруйнувати усе.

Він поглянув на сплячу Альону. Маленька дівчинка, здавалося, міцно тримала в руках не лише край сукні домробітниці, а й усі відповіді, яких він так відчайдушно шукав. Ігор стиснув фотографію в кулаці. Завтра він поїде в ту лікарню. Там має бути розгадка.

Раннім ранком Ігор уже сидів за кермом своєї машини. Він майже не спав, але рішення було твердим. Він поїде в ту саму стару дитячу лікарню, назва якої ще проглядалася на печатці фотографії. Сніг падав рідкими пластівцями. Місто прокидалося, але в душі у нього панувала тяжкість.

Дорога здавалася нескінченною. Думки плуталися. Якщо Олена права? Якщо Альона — не його донька, то хто вона? Чому Лідія ніколи не говорила йому правди?