Батько покинув нас у найтяжчий день. Сюрприз від нотаріуса, що змусив його збліднути під час оголошення заповіту

«Це та сама легендарна бабуся, яка влаштувала цифрове стеження за спадкоємцями?» «Вона сама». «Яка щотижня тероризувала мене проханнями перемкнути канал, скаржачись на криві пальці й складні кнопки?»

«А в підсумку з’ясувалося, що вона самотужки опанувала хмарні сховища, вай-фай-камери й навіть систему конвертів із сургучем». «Я десять років перебувала у святій упевненості, що просвітлюю її у світі технологій. А вона просто дуже хотіла, щоб я частіше до неї приїжджала».

Колега трохи помовчала, перетравлюючи почуте. «Зачекай, ти хочеш сказати, що весь цей спектакль із пультом був лише заради твоєї уваги?» «Я вже ні в чому не впевнена, — з усмішкою відповіла Ксюша. — Але мені до біса подобається думати, що саме так воно й було».

Вона вмостилася за старим жовтим столом, укритим клейонкою в квіточку. Налила собі кави в горнятко з волошками, яке стояло тут десятиліттями. Дівчина згадала, як Клавдія Петрівна сиділа на цьому ж місці за два тижні до своєї останньої операції.

Вона тоді строчила листи, запечатувала конверти й записувала відео, заздалегідь знаючи, що син не спроможеться з’явитися. Літня жінка розуміла, що онуці знадобляться бронебійні докази проти сімейного пафосу. І знала, що доброхоти неодмінно прийдуть із порадами все пробачити.

Вона подбала про те, щоб Ксенії не довелося мучитися вибором. Адже все, що було потрібно, — це просто розкрити конверт. За вікном щедро припікало лютневе сонце, пестячи палісадник, де шість кущів жовтих троянд лише готувалися до тріумфу.

Ксюша вже перевірила їхнє коріння власними руками, у бабусиних рукавичках, і переконалася, що вони міцно вчепилися в ґрунт. Проша на кухні довго бурчав щось невиразне, аж раптом видав зовсім виразно й з інтонацією втомленого, але мудрого філософа: «Хвіртку зачини, а то кіт утече». Ксюша глянула на розчинену хвіртку й на кота Пушка, який уже прицілювався до сусідського паркану, і акуратно зачинила її до дзвінкого клацання.