Я прийшла на зустріч із нареченим і його матір’ю, але їхня обізнаність щодо моїх доходів швидко змінила мої плани

— Отже так, Світлано, банкет оплачує сторона нареченої. Це навіть не обговорюється. Ми, як сторона нареченого, беремо на себе духовне керівництво заходом. Голос Оксани Петрівни сочився такою зверхністю, ніби вона транслювала цю думку просто із золотого трону.

Світлана притиснула телефон плечем до вуха, продовжуючи щосили вимішувати щільне сирне зерно у величезній металевій ванні. Пара від гарячої сироватки лоскотала обличчя. Руки нили від напруження, але ця фізична важкість була куди зрозумілішою за той словесний потік, який уже пів години вивергала майбутня свекруха. Яке ще духовне керівництво? Світлана стерла краплю поту з чола тильним боком зап'ястя.

— Стиль, атмосфера, вибір флористики, — відкарбувала слухавка. — Віктор у мене хлопчик із тонкою душевною організацією. Йому потрібні орхідеї та живий арфіст. А ваші ці сільські звички із салатами в тазах ми залишимо за бортом. Ви ж бізнесмени, Світлано. От і покажіть рівень.

Світлана глянула на свого батька. Степан, чоловік габаритами з невеликого ведмедя, мовчки перетягував двадцятилітрові бідони з фермерським молоком. Поруч, на мішках із сіллю, з виглядом власника контрольного пакета акцій сидів величезний рудий кіт Рудик. Гроші у Світлани були, і бізнес був. Їхня маленька приватна сироварня, що виросла з крихітного хобі батька, тепер постачала крафтові сири половині модних закладів громадського харчування в місті. Але кожна копійка на Світланиному рахунку пахла важкою працею, ранковою сирістю та довгими годинами на ногах. Ніхто не приносив їй конвертів на блюдечку. А Віктор був іншої породи. Вони познайомилися пів року тому на фермерському ярмарку. Вродливий, доглянутий, з ідеально вкладеним чубчиком. Він довго розпитував про тонкощі визрівання грюєра, сипав термінами, вичитаними в інтернеті, а потім якось непомітно перебрався в її життя. Віктор називав себе шукачем стартапів. Насправді це означало спати до обіду, пити авторський раф у кав'ярнях і міркувати про те, який несправедливий до нього цей світ.

— Ну, орхідеї то й орхідеї, Оксано Петрівно, — Світлана втомлено видихнула. — Увечері обговоримо на сватанні.

— О, ресторан я вже вибрала, — пожвавішала майбутня свекруха. — Називається «Тиха гавань». О 6 вечора, і без запізнень. Ми люди статусні, чекати не любимо.

Зв'язок обірвався. Світлана вимкнула мішалку. Рудик вимогливо нявкнув, натякаючи, що вже час би поділитися свіжим сирним згустком.

— Чого хоче ця жінка-катаклізм? — прогудів Степан, витираючи руки рушником.

— Хоче, щоб ми оплатили весілля, — спокійно відповіла донька, кинувши котові шматочок сиру. — Вони забезпечать духовне керівництво.

Батько всміхнувся в густу бороду. — Твій цей Віктор важчого за комп'ютерну мишку в житті нічого не підіймав. Я вчора йому кажу: «Допоможи коробки з брі розвантажити». А він мені: «У мене спина не казенна, я до мануального терапевта ходжу». Тьху, дивись в обоє, Світлано. У цих хлопців в очах не кохання, а калькулятор.

Світлана й сама почала це підозрювати. Перші місяці рожевих окулярів швидко змінилися побутом. Віктор віртуозно вмів забувати гаманець удома. Він міг годинами розповідати про майбутні багатомільйонні проєкти, водночас поїдаючи куплені Світланою делікатеси та просячи переказати йому тисячу на бензин. Але останньою краплею став його раптовий інтерес до її нерухомості. Тиждень тому Світлана завершила оформлення документів на трикімнатну квартиру в центрі — бабусину спадщину. Старий будинок із високими стелями та ліпниною. Коли Віктор про це дізнався, його очі спалахнули таким непідробним фанатизмом, якого Світлана раніше в нього не бачила. Він одразу почав планувати, куди вони поставлять його ігровий комп'ютер і як перероблять вітальню під його кабінет. До ресторану «Тиха гавань» Світлана під'їхала рівно о 6:00. Заклад виглядав так, наче його проєктувала сорока-переросток, небайдужа до позолоти. Важкі портьєри, акваріуми з екзотичними рибками, м'який ковролін, що приглушував кроки. Оксана Петрівна й Віктор уже сиділи за найкращим столиком біля вікна. Майбутня свекруха вбралася в сукню кольору скаженого баклажана й накинула на плечі щось хутряне, що в теплому вересні виглядало вкрай дивно. На її грудях спочивала брошка розміром із невелику тарілку, а у вухах погойдувалися масивні золоті сережки. Предмет її особливої гордості.

— А ось і наша бізнесвумен, — протягнула Оксана Петрівна, недобре оцінюючи стриманий брючний костюм Світлани. — Могла б і сукню вдягнути, Світлано. Усе-таки виходиш у пристойне товариство, а не коровам хвости крутити.

— Ми робимо сир, Оксано Петрівно. Корови далеко, в області. Світлана спокійно відсунула стілець і сіла…