Чоловік був у відрядженні, але раптом увійшов до квартири й зробив біля моєї подушки дещо дивне

Вранці Богдан повернувся. Оксана побачила його крізь вічко: у руках букет, на обличчі вимучена м’якість. Такі квіти він приносив після сварок, щоб провина виглядала красивіше й пахла свіжою зеленню.

Вона не відчинила відразу. Спершу зателефонувала Софії Захарівні. Сусідка вийшла на майданчик із пакетом сміття так природно, ніби просто зібралася вниз.

— Можна зайти? — спитав Богдан.

— Говори тут.

Він кинув погляд на сусідку.

— При ній?

— Так.

— Оксано, ми чоловік і дружина.

— Учора ти теж був чоловіком.

— Я не розумію, до чого цей тон.

— Тоді почни з простого. Навіщо ти збрехав про відрядження?

На секунду він завмер, потім швидко знайшов відповідь:

— Не хотів тебе засмучувати. Були справи в місті.

— З Діаною?

Букет опустився нижче.

— Вона тобі дзвонила?

— Я сама до неї ходила.

— Чудово. Тепер бігатимеш по моїх знайомих і ганьбитимеш мене?

— Ти сам чудово впорався.

— Діана нічого для мене не означає.

— А диван?

— Помилка. Оксано, годі. Я винен, заплутався. Мати тисне, Мар’яна тоне, Остап п’є. Я між усіма розривався.

— Ти зараз кого жалієш?

— Нас.

— Ні. Себе.

Він ступив ближче, але вона не відступила.

— Я люблю тебе.

Софія Захарівна тихо кашлянула. Богдан стиснув губи.

— Можна без глядачів?

— Не можна.

— Ти робиш із мене чудовисько.

— Багато чоловіків таємно приходять додому з відрядження?

Його обличчя стало нерухомим.

— Що ти маєш на увазі?

— Поки що нічого.

Він зрозумів, що двері для нього зачиняються.

— Я повернуся ввечері. Поговоримо нормально.

— Не приходь без дзвінка.

— Це і моя квартира.

— Ні, Богдане. Ти тут прописаний, але квартира моя. Ти це добре пам’ятаєш. І твоя мати теж.

Він різко підвів очі.

— Маму не чіпай.

— Вона сама прийшла в цю історію.

Богдан нічого не відповів. Узяв квіти назад, ніби навіть цей жалюгідний знак примирення передумав лишати, і пішов униз сходами.

Після обіду прийшла Галина Петрівна. Без дзвінка, з пакетом фруктів і обличчям жінки, яка певна: чужі двері мають відчинятися перед нею по праву спорідненості. Оксана не хотіла впускати, але свекруха стукала наполегливо, з наростаючим роздратуванням.

— Оксаночко, я до тебе по-доброму.

— Мені нездужає.

— От тому я й прийшла.

Вона пройшла на кухню, поставила пакет на стіл і озирнулася, ніби перевіряла господарство сина.

— Богдан дзвонив. Ти холодна з ним. Дарма. Чоловік оступився, дружина має розуміти.

— Ви про Діану?

— І про неї теж. Дівка прилипла, буває. Головне — сім’я.

— Чия?

Галина Петрівна примружилася.

— Сім’я Богдана. Моя. Мар’яни. Трьох дітей, які ні в чому не винні. Ти ж сама бачила, в чому вони ходять.

— Я купувала їм речі.

— Пару курток? Кілька ліків? Оксаночко, у тебе справа, приміщення, квартира. Для тебе це дрібниця.

— А для вас я хто?

— Дружина мого сина.

— Поки корисна?

Свекруха всміхнулася.

— Ти без дітей, Оксано. Тобі важко зрозуміти бабусю голодних онуків.

Оксана повільно повернулася до неї.

— Не вимовляйте це так, ніби я сама вибрала порожню дитячу.

— Не треба прикриватися трагедією. Богдан молодий чоловік. Йому потрібен дім, де його чекають, а не музей твого батька.

— Ви прийшли обговорювати мій шлюб?

— Я прийшла врятувати те, що ще можна.

— Ви вже намагалися.

Галина Петрівна напружилася.

— Що ти хочеш сказати?

— Я більше не платитиму за чужу жадібність власним життям.

Ляпас пролунав різко. Щока спалахнула жаром, Оксана хитнулася й ударилася плечем об шафу, але встояла. У дверях кухні з’явилася Софія Захарівна.

— Галино Петрівно, руки приберіть.

У цю мить відчинилися вхідні двері. Богдан увійшов своїм ключем і завмер у передпокої. Мати стояла біля столу, Оксана трималася за щоку, сусідка перегороджувала прохід.

— Що тут відбувається? — спитав він.

— Твоя дружина хамить матері, — сказала Галина Петрівна.

Богдан навіть не подивився на Оксану. Він схопив матір за лікоть.

— Ти все зіпсуєш, — прошипів він.

Оксана повільно опустила руку.

— Що саме вона зіпсує, Богдане?

Він зрозумів, що видав себе. Відпустив матір і відступив.

— Нерви. Розмову. Усе, що я намагався виправити.

— Ти намагався?

— Оксано, не зараз.

Галина Петрівна першою повернула собі голос.

— Ходімо, сину. Тут нас уже судять.

— Ключ залиш, — сказала Оксана.

Богдан насупився.

— Що?

— Ключ. Той, яким ти зараз відчинив. Про третю зв’язку я не знала.

— Не сміши.

Софія Захарівна дістала телефон.

— Я можу викликати поліцію. Нехай вони оцінять, смішно це чи ні.

Богдан дістав ключ із кишені й кинув на тумбу. Метал дзенькнув коротко, зло. Коли вони пішли, Оксана сіла на стілець. Щока горіла, але всередині було дивно спокійно. Маски зірвалися при свідкові…