Чоловік чекав на мої вибачення, але одна коротка відповідь змусила його переглянути все, що сталося

Від спокійного тону юриста мені стало не по собі. За годину з невеликим, уже в квартирі Інни, задзвонив Богдан.

— Де ти пропала? Мама й досі сердиться. Повернися, попроси пробачення — і на тому закінчимо.

— Знаєш, де я була вранці?

Він не відповів.

— У банку «Вектор».

У слухавці запала така тиша, що я розчула його судомний вдих.

— Навіщо ти туди ходила?

— Дізнатися про заявку на десять мільйонів. Ти сам поясниш походження мого підпису чи це вже зробить поліція?

Богдан заговорив квапливо, ніби давно репетирував виправдання. Гроші нібито були потрібні ненадовго: новий проєкт незабаром приніс би прибуток, і борг одразу закрили б.

— Якщо все так безпечно, навіщо знадобилася підробка? А в разі провалу проєкту хто втратив би квартиру?

Після важкої паузи він видушив із себе:

— Мене змусили.

— Хто?

— Мама.

Я мимоволі розсміялася. За чотири роки винною в усьому незмінно виявлялася Галина Петрівна, а дорослий Богдан зображав безпорадного сина, у якого немає ні волі, ні вибору.

— Більше мені не дзвони. Усі подальші питання вирішуй через мого юриста.

Він спробував мене зупинити, але я завершила розмову.

Інна поставила на стіл чай.

— Ти його ще кохаєш?

Над чашкою вився пар. Я думала, що відповідь буде простою, однак кохання рідко зникає після єдиної сварки. Воно стоншується потроху — після кожного обману, кожної зради й кожного разу, коли близька людина обирає чужу зручність. Можливо, того ранку згасло останнє, що від нього лишалося.

Удень я поїхала до своєї квартири перевірити документи. У вестибюлі мене зупинила адміністраторка.

— Оксано Вікторівно, вранці ваш чоловік просив оформити йому додаткову картку мешканця.

— Жодної згоди я не давала.

Дівчина запевнила, що картку випустити не встигли, а потім повідомила ще одну деталь. Позавчора Галина Петрівна приходила з молодою жінкою. Вони оглядали кімнати, знімали розміри й казали, що скоро привезуть меблі.

Отже, ще до скандалу вони поводилися так, ніби квартира вже належала Софії. Думка справжньої власниці нікого не цікавила.

Надвечір я замкнула двері й вийшла з під’їзду. Біля воріт зупинився чорний автомобіль. Із салону вибрався незнайомий чоловік років п’ятдесяти в строгому костюмі. Кілька секунд він мовчки мене розглядав, потім простягнув візитівку.

— Руслан Михайлович, керівник компанії «Горизонт».

Я вперше чула це ім’я.

— Мене привело сюди зобов’язання вашої родини на десять мільйонів. Саме його Богдан намагається погасити банківським кредитом.

— Я не знаю ні вас, ні про яке зобов’язання.

— Поки що не знаєте, — незворушно погодився він. — Але якщо відмовитеся допомогти, платити, ймовірно, доведеться не лише родичам вашого чоловіка.

Ще вчора мені й на думку не спало б захищати квартиру від власного чоловіка. Тепер кожен ключ, дублікат і перепустка здавалися частиною невідомої схеми. Навіть зачинені двері більше не давали відчуття безпеки: Богдан надто добре знав мої звички й місця, де зберігалися документи.

У машині я поклала візитівку на сусіднє сидіння й довго не заводила двигун. Руслан не вимагав підписів і не називав умов, однак явно знав про кредит більше за банківського працівника. Отже, заявка Богдана була не самостійною спробою дістати гроші, а відповіддю на вже наявне зобов’язання.

Невелика картка раптом набула ваги документа. Навіть випадкова зустріч біля дому могла виявитися частиною спільної історії, а кілька обережних фраз — попередженням людини, яка знала про борг значно більше за мене.

Більше Руслан Михайлович нічого не додав. Він сів у машину, і та швидко зникла за воротами. Я залишилася під ліхтарями, що саме засвічувалися, з візитівкою в руці. На картці були надруковані лише ім’я, посада й особистий номер. Погроза прозвучала досить м’яко, але саме тому здавалася особливо тривожною. За кредитом, що не відбувся, явно ховалося щось більше, ніж невдалий проєкт Богдана…