Чоловік публічно відокремив мене від родини за ресторанним столом, а за кілька хвилин сам опинився в незручному становищі

«Горизонт» був не просто рестораном. Це був дорогий, пафосний заклад за містом, на березі озера, з величезними вікнами, живою музикою й цінами, від яких навіть заможні люди зазвичай спершу мовчали, а потім обережно закривали меню. Столики там бронювали заздалегідь, приходили туди відзначати угоди, заручини, ювілеї керівників і річниці тих, хто не звик рахувати гроші за вечерею.

— Галино Павлівно, — обережно сказала Оксана, — це дуже дорогий заклад. І так раптово… Може, виберемо щось у місті? Спокійніше, затишніше.

— Затишніше? — голос свекрухи миттю став жорсткішим. — Затишніше можна вдома на кухні з оселедцем посидіти. А мені, Оксано, шістдесят років. Я все життя собі в усьому відмовляла. Сама сина піднімала, ночами не спала, останнє йому віддавала. Невже я не заслужила один красивий вечір?

Оксана заплющила очі. Ось він — головний інструмент Галини Павлівни. Не прохання, а почуття провини. Не розмова, а гачок, на який її знову намагалися підчепити.

— Тарас уже знає? — спитала вона, хоча відповідь була очевидна.

— Звісно знає. Він так зрадів! Сказав: «Мамо, ти в мене одна. Для тебе нічого не шкода». Наталя теж буде. Ми ж родина. Ви ж не кинете мене в такий день, правда?

Оксана заздалегідь уявила цю картину: Галина Павлівна в центрі уваги, її донька Наталя поруч із телефоном і кислою усмішкою, Тарас із винуватим поглядом і вона сама — мовчазна, зручна, платоспроможна. Бо грошей на такий вечір у них трьох не було. Галина Павлівна жила на скромну пенсію й постійно скаржилася на нестачу коштів. Наталя після розлучення повернулася до матері й працювала продавчинею, хоча мрії в неї завжди були значно дорожчі за зарплату. Тарас, талановитий дизайнер, віддавав перевагу творчій свободі перед стабільним доходом і називав це пошуком себе.

— Оксаночко, — голос свекрухи знову став м’яким, майже жалібним, — ти ж не хочеш засмутити мого хлопчика? Він так старається для мене. Так переживає.

Оксана сіла в крісло й утомлено потерла перенісся. Вона могла б відмовити. Мала б відмовити. Але після відмови почалися б дзвінки Тараса, його важкі зітхання, фрази про хвору матір, про сімейний обов’язок, про те, що один вечір не вартий сварки. Вона знала кожен щабель цього спуску.

— Добре, — сказала вона тихо. — Ми приїдемо.

— От і розумниця, — миттю повеселішала Галина Павлівна. — Я завжди знала, що ти в нас дівчинка розсудлива. Тільки вдягнися пристойно. Не в свої офісні піджаки. Свято все-таки, люди дивитимуться. До завтра, дорога.

Короткі гудки пролунали надто різко. Оксана ще кілька секунд тримала телефон біля вуха, потім повільно поклала його на стіл.

У кабінеті стало тихо. На екрані ноутбука, як і раніше, світилися графіки, але тепер вони здавалися далекими й майже несправжніми. Вечір, який вона збиралася провести за роботою та спокійною підготовкою, перетворився на очікування чергового сімейного випробування…