Ціна доброти: чому старенька прибиральниця заборонила Марині входити до лікарні

Старенька встала і підійшла до Марини, взяла її за руки.

— Я дочекалася, поки вони підуть. Потім повернулася додому і всю ніч не спала, думала, що робити. Вранці вирішила: треба попередити тебе, щоб ти не йшла через головний вхід. А ще треба зателефонувати в поліцію. Вчора вдень я пішла на пошту, там є телефон-автомат, і зателефонувала за номером, який знайшла в інтернеті через бібліотеку. Зателефонувала анонімно, не назвалася.

— І що ви сказали? — ледь чутно запитала Марина.

— Я сказала, що в клініці «Медлайф» на околиці міста відбувається щось незаконне, пов'язане з донорськими органами. Що головлікар Олег Вікторович Крилов торгує органами. Попросила перевірити його, провести обшук. Жінка на тому кінці записувала, питала подробиці. Я розповіла все, що почула тієї ночі. Про документи, про листування, про пацієнтів на третьому поверсі.

Віра Іванівна відпустила руки Марини і витерла сльози.

— Я не знаю, чи повірили мені в поліції. Може, подумали, що це розіграш. Але я зробила все, що могла. А головне — я попередила тебе. Ти сьогодні не пішла через головний вхід, і це врятувало тобі життя.

Марина дивилася на стареньку і не знала, що сказати. Все це здавалося сюрреалістичним. Торгівля органами, спроба вбивства, поліція… Ще вчора її життя було простим і зрозумілим: робота, дім, батько, втома. А тепер раптом з'ясовується, що вона опинилася в центрі якоїсь кримінальної історії.

— Віро Іванівно, а ви впевнені, що все правильно зрозуміли? Може, ви щось не так розчули?

Старенька похитала головою.

— Я все чула чітко, дівчинко. Я не глуха. Вони говорили про тебе, про документи, про вбивство. Я чула кожне слово.

Марина опустилася на стілець. Руки тремтіли, думки плуталися. Що тепер робити? Іти в поліцію самій? Але з чим? У неї немає доказів. Вона бачила ті документи всього один раз, два тижні тому, і не запам'ятала деталей. Це її слово проти слова головного лікаря. А може, просто звільнитися і поїхати подалі? Але куди? У неї хворий батько, якого не можна перевозити. І грошей на переїзд немає.

— Мариночко, послухай мене, — Віра Іванівна сіла поруч. — Якщо в поліції моєму дзвінку повірять, вони прийдуть перевіряти клініку. Може, завтра, може, через день. Тобі треба протриматися цей час. Не привертай до себе уваги, поводься як зазвичай. І головне, не залишайся наодинці з головним лікарем або з Семеном. Вони не повинні отримати другого шансу.

— А ви? Вам теж небезпечно. Якщо вони дізнаються, що ви їх підслухали…

— Вони не дізнаються. Я була дуже обережна. Думаю, вони навіть не пам'ятають, що того вечора я повинна була прибирати кабінет. Для них я просто стара прибиральниця, невидима.

Марина подивилася на Віру Іванівну новим поглядом. Ця тендітна старенька з тремтячими руками виявилася набагато сильнішою і сміливішою, ніж здавалося.

— Дякую вам, — сказала Марина, обіймаючи її. — Дякую, що врятували мені життя.

— Це ти мене врятувала рік тому, — відповіла Віра Іванівна, гладячи її по голові. — Коли дала гроші на ліки. Я просто повернула борг.

Вони просиділи в тій порожній палаті ще кілька хвилин, тримаючись за руки і заспокоюючись. Потім Віра Іванівна сказала, що їй час іти доробляти прибирання, а Марині — додому, до батька. Марина вийшла з клініки через службовий вхід, обходячи головну парковку стороною. Всю дорогу додому вона озиралася, боячись, що хтось стежить за нею. Кожна машина, що проїжджала, здавалася загрозою. В автобусі вона сиділа на задніх сидіннях, звідки можна було бачити всіх пасажирів.

Вдома батько одразу помітив її стан.

— Донечко, ти чого така налякана? Що сталося?

Марина не могла йому розповісти правду. Не могла додавати переживань хворій людині. Вона посміхнулася і сказала, що просто дуже втомилася, був важкий день.

Поки готувала вечерю, годувала батька, допомагала йому лягти спати, Марина намагалася обміркувати ситуацію. Якщо Віра Іванівна має рацію і в клініці дійсно торгують органами, це дуже серйозний злочин. Люди, замішані в такому, не зупиняться ні перед чим, щоб захистити себе. Вони вже намагалися вбити її один раз. Чи спробують знову? І що робити, якщо поліція не прийде? Якщо дзвінку Віри Іванівни не повірять або вирішать, що це хибний виклик? Тоді вони з Вірою залишаться сам на сам зі злочинцями, які вже знають, що Марина бачила документи.

Пізно ввечері, коли батько вже спав, Марина сиділа на кухні з чашкою охололого чаю. За вікном була темна листопадова ніч, на вулиці нікого не було. Вона дістала телефон і знайшла номер поліції. Пальці зависли над екраном. Зателефонувати? Розповісти все самій? Але що вона скаже? Що підслухала якась прибиральниця?