Ціна жадібності: як «тихий» тесть провчив зятя та свекруху, які намагалися відібрати квартиру у його доньки

— Підписуйте, Максиме Вікторовичу, — Анатолій Борисович відвів погляд убік. — Так буде краще для всіх.

Максим підписав. Рука виводила літери механічно, мозок відмовлявся вірити в те, що відбувається. Коли він вийшов з кабінету, ноги підкошувалися. У вухах дзвеніло, і тільки одна думка билася в голові.

«Це Віра. Це її батько. Вони щось зробили».

Він приїхав додому о пів на десяту. Віра годувала Артема кашею на кухні, і коли побачила чоловіка в дверях у робочий час, обличчя її зблідло. Максим пройшов у кімнату, вдарив кулаком по столу так, що затремтіли шибки в серванті.

— Дзвони своєму татусеві! — він розвернувся до дружини, і в очах його горіла лють. — Зараз же дзвони і наказуй скасувати все це лайно. Мене звільнили, розумієш? Звільнили через вас!

Віра повільно поставила тарілку з кашею, витерла руки об рушник. Уперше за три роки шлюбу Максим побачив у її очах не страх, не покірність, а щось інше. Холодну рішучість.

— Я нічого не буду скасовувати, — голос її звучав тихо, але твердо. — Ти отримав по заслугах, Максиме, за все, що робив зі мною ці три роки.

Максим перетнув кімнату за два кроки і вдарив її по обличчю. Не сильно, скоріше від безсилля і люті, ніж від бажання завдати болю. Віра хитнулася, схопилася за щоку, але не заплакала, тільки дивилася на нього з такою зневагою, що йому стало не по собі.

Він розвернувся до дверей, відчуваючи, як усередині все кипить.

— Я тебе на вулицю вижену, розумієш? Разом з твоїм виродком!

Він гримнув дверима і пішов, навіть не взявши куртку. Віра залишилася стояти на кухні, тримаючись за щоку і слухаючи, як Артем плаче в дитячому стільчику, зляканий криками і гуркотом дверей.

Наступного дня до їхнього будинку під'їхала чорна «Тойота Камрі». Максим курив на балконі, коли побачив, як з машини вийшли двоє чоловіків у ділових костюмах. Вони подивилися на вікна, потім один з них дістав телефон і набрав номер. Через хвилину телефон Максима задзвонив. Незнайомий номер. Він натиснув на зелену кнопку, підніс слухавку до вуха.

— Максим Вікторович Соколов? — голос був ввічливим, але холодним. — Служба безпеки металургійного комбінату. Нам потрібно з вами поговорити про машину «Ніссан Ікстрейл», зареєстровану на Віру Олександрівну Соколову.

Максим відчув, як усередині все стискається. Він подивився вниз. Чоловіки стояли біля під'їзду і дивилися прямо на нього.

— Спускайтеся, будь ласка. Розмова займе п'ять хвилин.

Максим спустився. Ноги були ватяними. Чоловіки представилися: Андрій Вікторович і Сергій Петрович. Показали посвідчення служби безпеки. Все було офіційно. Все було правильно. І від цього ставало ще страшніше.

— Машина знаходиться за адресою: вулиця Заводська, будинок 15, квартира 7, — Андрій Вікторович простягнув Максиму роздруківку фотографії. — У Світлани Ігорівни Морозової, вашої колеги. Вона пів року видає її за подарунок від чоловіка.

Максим дивився на фотографію і не міг вимовити ні слова. Там була його машина. Тобто машина Віри, припаркована біля під'їзду Світлани. Фотографія була зроблена вчора ввечері, судячи з часу в кутку знімка.

— Машина зареєстрована на вашу дружину, — Сергій Петрович говорив спокійно, немов обговорював погоду. — Завтра о 10 ранку Віра Олександрівна приїде забирати свою власність. Ключі та документи повинні бути готові. Запитання є?