Депутати вирішили натиснути на літню жінку, не знаючи, чиєю матір’ю вона виявиться

Він давно не випускав її назовні. Тепер випускав — повільно, обережно, по краплі.

За дверима почулися кроки. До палати увійшов лікар в окулярах, літній, сутулий, із папкою під пахвою. За ним з’явилася медсестра.

— Ви хто такий? — лікар насупився. — Сюди не можна.

— Я її син.

Лікар придивився. Мабуть, мати говорила про нього. Може, скаржилася. Може, захищала. Потім доктор кивнув.

— Ходімо. Тут розмовляти не можна.

У кабінеті було тісно: папери на столі, старі дипломи на стіні, вицвілі фотографії, чашка з вистиглим чаєм. Лікар відкрив папку.

— Стан тяжкий, але не безнадійний. Перелом шийки стегна, струс мозку, забої, розсічення. У її віці відновлення буде довгим. Можливо, знадобиться операція.

— Робіть усе, що потрібно. Гроші будуть.

Лікар подивився на нього поверх окулярів.

— Ви розумієте, що це не падіння? Її били. Я повідомив поліцію.

— І що?

— Приходив слідчий. Оглянув, зробив записи. Потім написав: побутова травма, впала у себе вдома.

Остап ледь повернув голову.

— Прізвище?

— Ігор Павлович Кравець. Із місцевого відділення. Я сперечався, але ви самі розумієте, як це буває.

— Розумію.

Він підвівся.

— Дякую, лікарю.

Лікар затримався біля столу.

— Ви будете домагатися правди?

Остап подивився на нього. Погляд був спокійний, і від цього спокою докторові стало не по собі.

— Буду.

Він вийшов із лікарні. Назар чекав біля машини.

— Як вона?

— Погано. Але житиме.

— Що далі?

Остап дістав телефон.

— Далі починаємо працювати.

Він набрав номер.

— Гончарю, це я. Так, приїхав. Потрібна зустріч. Сьогодні. Ти й Тихий. Де?.. Зрозумів.

Машина рушила до місця зустрічі в іншому місті. Рідне містечко залишилося позаду, тихе, сонне, ще не знаючи, що його звичний страх скоро зміниться іншим…