Дім стояв замкненим цілий рік: кого знайшов успішний підприємець у старій батьківській садибі

— Я ще подивлюся.

Олексій усміхнувся, вперше за весь день. Коротко, майже непомітно. І пішов коридором. За вікном, у сусідньому домі, жовте світло у вікні не гасло ще довго.

Ранок у суботу почався із запаху. Олексій прокинувся в чужій кімнаті. Вузьке ліжко, низька стеля, стара шафа з дзеркалом. І кілька секунд лежав, дивлячись у стелю, не розуміючи, де він. Потім згадав. Малинівка. Дім Ніни Василівни. Учорашній вечір.

Запах ішов із кухні. Смажилися яйця. Пахло хлібом і чимось солодким, здається, варенням. Ніна Василівна вже була на ногах, хоча на старому настінному годиннику в коридорі було без чверті сьома.

Олексій умився, вдягнувся й вийшов до сніданку. Вони поїли майже мовчки. Ніна Василівна не вимагала розмов зранку. Це він теж пам’ятав. Після кави — розчинної, іншої в неї не було (він випив без заперечень) — він надягнув пальто й вийшов у двір.

Ранок був холодний, ясний. Трава біля паркану вкрилася памороззю. Небо блідо-блакитне, майже біле. Пахло димом із дров. Хтось у селі вже топив піч. Олексій постояв на ґанку, засунувши руки в кишені, подивився на материн дім.

Він спустився у двір, відчинив машину, дістав із заднього сидіння невелику валізу й ноутбук. Спробував завести — двигун кашлянув і замовк. Спробував іще раз. Тиша. Акумулятор, схоже, сів остаточно. Уночі температура опустилася, і старий акумулятор, який давно варто було замінити, не витримав.

Олексій витяг телефон. Одна поділка мережі, нестабільна. Подзвонив у найближчий автосервіс. За навігатором найближчий був у районному центрі, за 40 кілометрів. Майстер вислухав, сказав: «Раніше неділі не вийде, приїду до обіду».

Олексій погодився. Він застряг тут щонайменше на два дні.

Близько дев’ятої ранку двері сусіднього дому відчинилися, у двір вийшла Варя. У червоному комбінезоні, у шапці набік, із зайцем під пахвою. Озирнулася, побачила Олексія біля машини й діловито попрямувала до нього.

— Ти тут ночував? — спитала вона.

— У Ніни Василівни.

Варя кивнула, ніби це цілком пояснювало ситуацію.

— А машина зламалася?

— Акумулятор.

— Це серйозно?

— Ні. Полагодять.

— Добре. — Вона потупцяла поруч. — А ти снідав?

— Снідав.

— Мама варить кашу. Вона завжди варить багато каші. Хочеш?

— Дякую, я вже поїв.

Варя сприйняла це філософськи й переключилася на машину. Обійшла її довкола, торкнулася дзеркала, зазирнула у вікно.

— Велика, — констатувала вона. — У нас раніше теж була машина. Татова. Ми нею їздили до моря. — Вона помовчала. — Але це давно було.

Олексій не відповів. Він дивився на дівчинку й думав про те, що їй роки чотири, не більше. Вона каже «це давно було» з інтонацією, яка буває в людей, що багато чого пережили.

У дверях з’явилася Катя.

— Варю, я ж сказала: нікуди без дозволу.

— Я не нікуди. Я у двір.

— Це одне й те саме.

Катя накинула куртку, вийшла на ґанок. Подивилася на Олексія.

— Доброго ранку.

— Доброго, — відповів він. — У машини сів акумулятор. Майстер приїде в неділю. Я залишаюся ще на день-два.

Він сказав це прямо, без вибачень і без пояснень, просто як факт.

Катя кивнула.

— Зрозуміло. — Вона помовчала секунду. — Дім ваш. Якщо хочете повернутися, ми можемо перейти до Ніни Василівни.

— Не треба. Залишайтеся.

Це вийшло різкіше, ніж він планував. Катя знову кивнула й повела Варю снідати.

День минув у дивному, незручному спільному існуванні. Олексій обійшов дім ґрунтовно, з блокнотом, як звик на об’єктах. Оглядав фундамент, покрівлю, віконні рами, підлогу. Записував. Це була захисна реакція: коли не знаєш, що робити з чимось незрозумілим — займися тим, на чому знаєшся. Дах потребував часткового ремонту. Одне вікно в кухні розсохлося, тягнуло. Дошка в коридорі провалилася. Паркан біля городу завалився у двох місцях. Загалом дім тримався. Міцний був, рублений. Батько Олексія ще будував. Ось іронія…