Дівчину повели до лісу проти її волі, але невдовзі ситуація обернулася зовсім не так, як очікували нападники

Коли вдалині нарешті з’явилися фари, Оксана відчула, як у неї знову ослабли ноги. Приїхали поліція й швидка допомога. Люди вийшли з машин обережно, відразу помітивши Грая. Один із медиків зупинився на відстані, поки Оксана не поклала долоню вовкові на загривок.

— Він не зачепить, якщо до мене не підходити різко, — втомлено сказала вона. — Я його втримаю.

Місцевий поліцейський уважно вислухав її пояснення, оглянув позашляховик, кинуті палиці, сліди на траві, розірваний одяг. Нападників розвели в різні боки, медики зайнялися ранами. Один із чоловіків уже не був таким сміливим: мовчав, ховав очі й здригався від кожного руху сірого звіра.

— Тут усе доволі ясно, — сказав поліцейський, роблячи записи. — Дорогу перекрили, були п’яні, діяли разом. Один із них раніше судимий. Наміри, судячи з усього, були очевидні.

Він подивився на Оксану уважніше й уже м’якше додав:

— Вам дуже пощастило, що поруч опинився такий захисник.

Оксана опустила погляд на Грая. Вовк сидів біля її ноги, ніби звичайний супутник після довгої прогулянки, тільки очі його й далі стежили за чужими людьми.

— Він не просто захисник, — тихо сказала вона. — Він свій.

Поліцейський помовчав, потім усе ж спитав:

— Перепрошую, не можу не уточнити. Як ви взагалі приручили вовка? І як він так слухається? Це ж не собака.

Оксана провела рукою по сірій шерсті. Цей звичний рух допоміг їй втриматися й не зірватися.

— Ми знайшли його зовсім маленьким, — сказала вона. — Я тоді з чоловіком ходила до лісу по гриби й ягоди. Він сидів біля матері. Вона вже була мертва, а він вив і не йшов. Було видно, що давно без їжі й води. Слабкий, худий, майже без сил.

Вона на мить замовкла, ніби знову побачила той день…