До весільного кортежу підійшла дівчинка з ромашками, і наречена несподівано помітила в ній щось тривожне

Течія підхопила її стрімко, безжально, закрутила й понесла туди, де вода темніла й вирувала. Віра кричала так, що зірвала голос, але допомогти вже не могла. Ніну шукали кілька днів. Приходили люди, прочісували берег, заглядали в очерет, спускалися нижче за течією. Тіла так і не знайшли.

На поминанні Віра билася в істериці. Її тримали за плечі, вмовляли заспокоїтися, але вона тільки повторювала одне й те саме: «Це я винна. Вона через мене. Вона мене врятувала, а я її ні».

Після цього Віру відвезли до психіатричної лікарні. Ліки робили її ватяною, важкою, ніби весь світ занурився в каламутну воду. Коли вона повернулася до притулку, то вже не була колишньою. Сміх зник. Вона стала мовчазною, замкненою, дивилася кудись крізь людей і рідко відповідала більше ніж двома словами. Навіть галасливі хлопчаки обходили її стороною, шепочучи, що вона «дивна».

Коли Віра випустилася з притулку, їй дали кімнату в гуртожитку — маленьку, сиру, з облупленими стінами й старим вікном, із якого взимку тягло так, що фіранки ворушилися самі собою. Але це було її місце. Перше в житті.

За роки в притулку Віра надивилася на чужі зламані долі. Дівчата, щойно вийшовши в доросле життя, потрапляли до людей, які користувалися їхньою наївністю й самотністю. Хлопці спивалися, зв’язувалися з небезпечними компаніями, потрапляли під суд, зникали без сліду. Багато хто ніби заздалегідь погоджувався: раз їх не любили з дитинства, значить, кращого вони й не заслуговують.

Віра вирішила інакше. Вона поклялася собі, що вибереться. Не навіть на зло світові — на зло тій жінці, яка колись пішла з лікарні, не озирнувшись. Віра хотіла стати людиною, яку не можна просто кинути й забути.

Роботу вона знайшла в невеликому затишному ресторані. Господар пожалів худеньку сироту й узяв її з випробувальним терміном. Підноси, замовлення, столики, посуд — усе це виявилося не найважчим. Набагато складніше було дивитися людям у вічі, усміхатися, не здригатися від чужого різкого голосу й не чекати удару там, де всього лише просили принести рахунок.

У цьому їй допомогла Тамара, досвідчена офіціантка з гучним сміхом і добрим, хоч іноді й буркотливим серцем. Спочатку вона не розуміла, як така закрита дівчина збирається працювати з відвідувачами. Віра червоніла від простого запитання, забувала слова, плуталася в меню й завмирала, мов налякане звірятко.

Одного разу Тамара відвела її вбік і сказала:

— Вірочко, так не можна, рідна. Ти ж нам усіх гостей розполохаєш своїм кислим виглядом. Подивися на себе: молода, симпатична, очі гарні. Усміхнися людині — і вона вже добріша. Не треба стояти так, ніби тебе на страту привели. Думай про щось хороше, поки несеш замовлення.

Віра втомлено опустила очі….