Домробітниця, яка пропрацювала в нас десять років, уперше сказала мені не їхати додому — і назвала одну причину

Але поруч із нею не виявилося людини, яка вчасно зателефонувала б близьким. З Олею ми разом тридцять чотири роки. Вона викладала мову й літературу в місцевій школі.

Відпрацювала тридцять один рік і пішла позаторік, коли стало важко зі спиною. Вона розумна. Розумніша за мене, і я це кажу без жодного кокетства.

Вона бачить людей наскрізь і мовчить про це роками. А я бачу лише цифри й графіки. За тридцять чотири роки ми посварилися по-справжньому разів п’ять.

І всі п’ять разів з однієї й тієї самої причини, тільки я це помітив уже потім, заднім числом, коли став складати. У дев’яносто третьому вона хотіла піти на другу роботу, бо в нас не було грошей. Я сказав: «Не треба, я впораюся».

Я впорався, я тоді взяв нічні рейси й пів року спав по чотири години. І в березні мене забрали з тиском. У двотисячному її мати залишила їй гроші, і вона хотіла вкласти їх у парк, коли ми горіли.

Я сказав: «Не треба, це твоє». Ми ледь вибралися, я продавав запчастини по одній. Коли я продавав квартиру матері, вона прийшла до мене на кухню вночі, сіла й сказала: «Колю, у мене є ощадкнижка. Двадцять два роки відкладаю зарплату, візьми».

Я сказав: «Олю, дякую, не треба, це твоє на старість». Вона подивилася на мене, встала й пішла спати.

Уранці вона була звичайна, і ми про це більше не говорили ніколи. Я тридцять чотири роки вважав, що я її бережу, що я чоловік і що не діло дружині тягти, а я її просто не пускав. Щоразу, коли людина простягає тобі руку, а ти кажеш дякую, не треба, ти її трохи відсуваєш.

Один раз це ввічливість, п’ять разів — це характер. Двісті разів за тридцять чотири роки — це стіна, і вона стоїть, і дружина по той бік, і начебто все добре, живемо, не сваримося, а тільки говорити особливо немає про що, бо люди говорять про те, що вони роблять разом. А разом ми не робили нічого.

Усе робив я. Тепер про Максима. Син народився в дев’яносто восьмому, пізно, нам з Олею було під сорок. Я любив його так, що в мене всередині все переверталося, коли він спав.

Я цього ніколи йому не казав. Жодного разу за двадцять сім років. Я показував по-іншому.

Я збудував дім, я оплатив інститут, я купив йому машину на двадцять три роки. Я влаштував би його до себе, якби він захотів. Він не захотів.

Він пішов в енергетику, інженером. І я навіть був задоволений, хоч і цього не сказав. Сваритися ми почали років чотири тому, і знову ж таки з однієї причини, якої я тоді не бачив.

Він хотів мені допомагати. Він приїздив у парк: «Тату, у тебе логістика вручну, я зроблю нормальну систему».

Я казав: «Не лізь, у мене все працює». Він приїздив у суботу лагодити дах на веранді, а я казав, що вже викликав людину, хоча нікого не викликав, і потім ліз туди сам, у шістдесят років, у листопаді. Він перестав пропонувати роки через два, а в червні прийшов і сказав, що підписав контракт на північ на два роки.

І я сказав: «Молодець». От і все, що я сказав своєму єдиному синові, який повідомив мені, що їде на два роки за чотири тисячі кілометрів. Молодець…