Директор попросив замкненого сина-підлітка почекати біля машини лише кілька хвилин, поки тривали переговори з новим постачальником

Віктор Савченко увійшов, як входив останні вісім років, — не постукавши. Високий, без краватки, з текою під пахвою. Він помітив відкриту таблицю, опустився на стілець навпроти й сказав, що вже бачив результат.

— Середа знову заходить у збиток, Андрію. На попередньому об’єкті зробив те саме, а потім пів року підписував додаткові угоди, щоб вийти в нуль. Звичайний демпінг.

— Тричі поспіль, Вітю. Усі три.

Андрій розвернув монітор. Півтора відсотка, пояснив він, надто точна різниця для випадкової ринкової боротьби. Так чинить той, хто заздалегідь знає чужу цифру й відступає від неї рівно настільки, наскільки потрібно для перемоги.

Віктор відкинувся на спинку стільця й потер перенісся. Андрій знав цей жест: партнер так робив, коли готувався сказати щось неприємне.

— Гаразд, припустімо. Що далі? Ти почнеш службову перевірку. Бондар підніме доступи, почне викликати кошторисників по одному й ставити запитання.

Віктор продовжив:

— За два дні весь завод знатиме, що директор шукає зрадника. А ще за тиждень Пархоменко вирішить, що тут усе розвалюється, і піде на іншу роботу. Ольга Михайлівна оновить резюме.

— Люди поки тримаються тому, що вважають: ти розумієш, куди ведеш завод, — провадив Віктор. — Якщо почати полювання зараз, ця віра закінчиться.

— А якщо нас справді хтось продає?

— Знайдемо. Але пізніше й інакше. Спершу треба домовитися з «Термопластом» і вирішити питання з кредитом. Інакше скоро не буде кого перевіряти й нічого рятувати.

Андрій дивився на людину, з якою вісім років тому вперше стояв у цьому кабінеті. Тоді стіни були голі, а єдиний телефон лежав на підвіконні. Зірвався аванс, постачальник вимагав передоплату, банки не хотіли їх помічати. Віктор за одну ніч заклав двокімнатну квартиру, яка щойно дісталася йому після поділу майна з першою дружиною. Уранці поклав папери на стіл і пожартував, що колись вирахує цю квартиру з Андрієвого боргу. Нічого не вирахував. За півтора року викупив житло й більше про нього не згадував.

За ці самі вісім років він був на двох похоронах у родині Андрія, забирав друга з лікарні, коли той пошкодив спину й тиждень не міг розігнутися, їздив із ним до замовників, ночував у машинах на трасі, харчувався на заправках. Він допомагав під час сварок із колишньою дружиною й забирав Максима зі школи, коли Андрій застрягав на прийманні. У Віктора навіть були ключі від його квартири.

— Гаразд, — нарешті сказав Андрій. — Перевірки не буде.

Віктор підвівся й ляснув текою по столу. Правильне рішення. Краще зайнятися постачанням сировини: Павло Миронович із «Термопласту» — людина старого гарту, з ним треба говорити особисто. Віктор зголосився їхати разом: зі снабженцем тієї компанії він давно підтримував нормальні стосунки. Партнер вийшов, а Андрій іще довго дивився на дві близькі суми. Лише потім згорнув таблицю на екрані…