«Фарбуйте, фарбуйте»: чому дружина сміялася, поки свекруха переробляла її квартиру під дитячу для зовиці

— А, це? Ну так, вона ж гостьова, пустувала все одно. А тепер дитяча. Краще ж, правда?

Лариса Семенівна кивнула з виглядом людини, яка нарешті отримала заслужене визнання своєї мудрості:

— Я ж казала, Полінка зрозуміє. Вона у нас розумна дівчинка.

Поліна стояла посеред коридору, дивлячись на цю трійцю. На чоловіка з його дурнуватими пакетами, на свекруху в чужому фартусі, на зовицю з животом напоказ. І відчувала, як усередині неї піднімається щось дивне. Не гнів, не образа, не біль, а сміх. Спочатку тихий, майже беззвучний — просто здригнулися плечі. Потім голосніше. А потім вона зареготала вголос, відкинувши голову, так, що на очах виступили сльози.

— Полінко? — Віктор відсахнувся. — Ти чого?

Вона не відповідала, продовжуючи сміятися. І в цьому сміху було щось таке, від чого Лариса Семенівна зблідла, а Уляна інстинктивно поклала обидві руки на живіт.

— Припини! – гаркнула свекруха. — Чого ти іржеш, як ненормальна?

— Істерика! – прошепотіла Уляна. — Мамо, у неї істерика! Може, швидку?

Поліна перестала сміятися так само раптово, як почала, витерла очі тильною стороною долоні й подивилася на них усіх трьох. Спокійно, майже з посмішкою.

— У повному порядку! – сказала вона. — Більш ніж!

І дістала телефон.

— Кому ти дзвониш? – напружився Віктор. — Матері скаржитися?

— Я дзвоню людям, які мають на цю квартиру більше прав, ніж ви!

Пальці впевнено знайшли потрібний контакт, і вона увімкнула гучний зв'язок, поклавши телефон на комод. Гудки рознеслися коридором, і всі замовкли, дивлячись на екран.

— Алло! — Голос у слухавці був низький, діловий. — Ігнат Романович?

— Поліно Тимурівно, добрий вечір! — Голос потеплішав. — Так, усе в силі. Ми з Єгором виїхали, коробки в машині. Синіцин теж під'їде, як домовлялися. Будемо через 10 хвилин.

Маляри в гостьовій кімнаті перестали працювати, і Поліна краєм ока побачила, як Льоха знімає рукавички.

— Чудово! Чекаю! — Вона скинула дзвінок і сховала телефон.

Тиша стала такою щільною, що здавалося, її можна торкнутися. Лариса Семенівна відкривала і закривала рот, не в силах вимовити ні слова. Уляна вчепилася в одвірок.

— Поліно! — Віктор ковтнув. — Що це означає? Які коробки?

— Це означає, Вітю, що через 10 хвилин сюди прийде новий власник цієї квартири. З речами. І зі знайомим з поліції, про всяк випадок.

— Який власник? — Поліна говорила повільно і чітко, як вчителька, що пояснює нетямущому учневі таблицю множення. — Ця квартира – моя особиста власність. Мій батько купив її у 2008 році, на етапі будівництва, і подарував мені, коли я закінчила університет. За чотири роки до того, як я познайомилася з тобою. Твоєї згоди на продаж мені ніколи не було потрібно.

Він зблід.

— Так, Вітю, я продала цю квартиру. Ігнат Романович Щербаков тепер новий власник. Угода зареєстрована сьогодні вранці. Виписка з ЄДРПОУ у мене в сумці, якщо хочеш подивитися.

— Брехня, — верескнула Лариса Семенівна, нарешті знайшовши голос. — Це ж спільне! Ви в шлюбі! Я закони знаю!

Поліна повернулася до неї з ввічливим співчуттям.

— Майно, отримане в дар до шлюбу, не є спільною власністю. Це 57-ма стаття Сімейного кодексу України. Можете перевірити.

— Мені погано, – застогнала Уляна, хапаючись за живіт. – Мені дуже погано.

Поліна навіть не подивилася в її бік.

— Поки ти, Вітю, перевозив мамині речі й обговорював, яку кімнату кому віддати, я підписувала договір купівлі-продажу. Сім мільйонів вісімсот тисяч гривень. Хороша ціна за трикімнатну в центрі, поруч з набережною.

Лариса Семенівна повільно сповзла по стіні на підлогу, бо ноги її не тримали. Вона сиділа на паркеті, який Поліна перестилала два роки тому, і дивилася перед собою невидющим поглядом.

З гостьової вийшов маляр Льоха, вже без спецівки, з сумкою інструментів у руках.

— Серього, збираємо манатки. Ми йдемо.

— А стіни? — донеслося зсередини. — Не дофарбували ж, нам за це не доплачували. Ми фарбувати підписувалися, а не в серіалі зніматися.

— Стривай, дай додивлюся, — Серьога висунувся з кімнати з валиком у руці. — Таке по телеку не покажуть.

Льоха хмикнув, проходячи повз Віктора:

— Вітьок, ти коли нас кликав, сказав — халтурка для сестри. А тут, я дивлюся, зовсім інше кіно.

— Льохо, ми ж аванс взяли, — Серьога неохоче відклав валик.

— Аванс за роботу. За сімейні розбірки окремий прайс, у мене його немає.

— Ви куди? — Лариса Семенівна спробувала встати з підлоги. — Я вам гроші заплатила.

Льоха знизав плечима, не сповільнюючи кроку:

— Ви заплатили за фарбування кімнати в цій квартирі. А ця квартира, як я зрозумів, уже не ваша. Виходить, ми працювали на чужій власності, без дозволу власника. До юристів питання, не до мене…