Холодний розрахунок замість скандалу: історія про найвитонченіше й законне покарання за чужу зухвалість

Холод миттю пробрався крізь тканину, але мені було байдуже. Я дивився на її ім’я, і всередині нарешті тріснуло те, що тримало мене сім років. Не завалилося — лише дало тріщину. Але крізь неї хлинула така біль, що я зігнувся, притиснувся чолом до мерзлої землі й прошепотів:

— Прости мені, мамо. Прости.

Земля не відповіла. Вона ніколи не відповідає живим.

Я не пам’ятаю, скільки пробув там. Потім підвівся, обтрусив сніг і пішов додому. У свою квартиру. У місце, де колись мріяв жити з Ларисою.

Ми мали одружитися за місяць після тієї страшної ночі. За місяць після того, як я повірив людям, яким не можна було вірити ані слову.

Біля дверей я зупинився. Вони були чужими — дорогими, металевими, важкими. Я натиснув на дзвінок.

Відчинив хлопець років двадцяти п’яти. Нахабний, незнайомий, із каламутним поглядом. Із квартири гупали баси музики, у коридорі стояв запах тютюну, спиртного й чогось важкого, одурманливого.

— Чого треба? — спитав він.

— Це моя квартира, — сказав я.

Він розсміявся й гукнув когось усередину.

За кілька секунд у дверях з’явився Роман Вєтров.

Я впізнав його відразу. Він погладшав, обличчя стало пухким, але очі лишилися тими самими — ситими, нахабними, певними, що світ створений для таких, як він. Спершу він дивився на мене з подивом. Потім упізнав. І всміхнувся.

— Соколов? Повернувся? Ну заходь. У нас тут весело.

Я увійшов.

Коридор, де я колись клеїв шпалери власними руками, був забруднений і завішаний несмаковитими плакатами. На підлозі валялося взуття. У вітальні сиділи решта. Артем Горін, який став ширшим і важчим, із густою бородою. Денис Лазарєв — худий, нервовий, із червоними очима. Поруч крутилися кілька дівчат із порожніми обличчями.

На столі стояли пляшки, якісь папери, брудний посуд. Повітря було густе й гірке.

А в кутку, на дивані, сиділа Лариса.

Моя Лариса. Жінка, яку я кохав із юності. Та, заради якої я колись переконав себе, що треба мовчати, треба потерпіти, треба прийняти їхні умови, бо інакше вони доберуться до неї й до матері.

Вона сиділа нерухомо. Їй було тридцять шість, але виглядала вона значно старшою. Надто худа, з гострими вилицями, тонкими руками й слідами на зап’ястках, які мені не треба було пояснювати.

Я дивився на неї, а вона дивилася крізь мене.

У її очах не було впізнавання. Не було болю. Не було радості. Лише порожнеча. Вона затримала на мені погляд на секунду, потім відвернулася, ніби я був чужим предметом у кімнаті.

Артем розсміявся. Голосно, грубо, з насолодою. Він сказав щось про те, що перед ними той самий дурень, який відсидів за Романа, і що Лариса могла б бодай привітатися зі своїм колишнім нареченим.

Вона не ворухнулася…