Ілюзія безправ’я: фатальна помилка полковника

— Я знаю, хто ви, Олено Вікторівно, — почав він. — Один із найкращих кардіохірургів. Про вас чули далеко не лише у вашій лікарні. Те, що ви опинилися тут, — безглузда, страшна випадковість. У мого онука тяжка вада серця. Ми показували його різним фахівцям, проходили обстеження, лікувалися, чекали поліпшення. Але марно. Дитині ставало дедалі гірше.

На останніх словах його голос змінився. У ньому раптом з’явився не начальницький холод, а майже безпорадна мука.

— Мій онук згасає, — промовив він тихіше. — І я певен, що врятувати його можете тільки ви. Подивіться документи. Проведіть операцію.

Олена завмерла. Повітря наче поменшало. Вона кілька секунд не могла відповісти.

— Я ув’язнена, — нарешті сказала вона. — Я не маю права оперувати. І я не можу… не зараз…

Савельєв підняв долоню, зупиняючи її.

— Усі питання з лікарнею й дозволами я беру на себе. Це можна владнати. Операція пройде успішно — я особисто доб’юся, щоб вас звільнили достроково.

Олена опустила очі на свої пальці. Вони знову тремтіли.

— Григорію Матвійовичу, я не маю права ставати до операційного столу в такому стані, — тихо сказала вона. — Хірург має повністю володіти собою. Там помилка в один рух може коштувати життя. У мене тремтять руки від того дня, як мене забрали. Я не можу ризикувати дитиною. Є інші сильні фахівці. Я можу назвати вам людину, якій довіряю.

М’якість зникла з обличчя Савельєва миттєво. Щелепа напружилася, очі потемніли. Він був із тих, хто звик віддавати накази, а не чути відмови. Особливо від жінки, яка, на його думку, не мала права вибирати.

— Ти, здається, не зрозуміла, Миронова, — процідив він крізь зуби. — Я пропоную тобі шанс вибратися звідси, а ти вдаєш із себе принципову? Маєш час до завтра. Подумай. Або ти погоджуєшся, або я влаштую тобі таке життя, що кожен день тут здаватиметься покаранням без кінця.

У Олени стиснулося серце, але вона змусила себе не відвести погляду…