Ілюзія невдячності: чому найдешевший подарунок на ювілей виявився найціннішим

Пролунало повільне заплющення очей. Я дивилася на це коротке слово й відчувала щось схоже на те, що відчувала, коли він уперше вимовив моє ім’я. Щось гостріше за радість, від чого перехоплює подих.

«Будь ласка, Геннадію Павловичу, — сказала я. — Користуйтеся на здоров’я». Костянтин із Регіною приїхали в травні.

Вони приїжджали приблизно раз на пів року. Завжди попереджали про візит заздалегідь. Приїжджали завжди у зручний для себе час, із виглядом людей, які виконують важливий обов’язок.

Регіна заходила в передпокій у довгому пальті, окидала все швидким поглядом, оцінюючи рівень чистоти. Вона знімала пальто з таким виглядом, ніби робила послугу вішалці. Того разу вона зайшла до свекра з букетом яскравих хризантем у шарудливому целофані.

Стала біля ліжка, усміхнулася й сказала: «Татусю, як ти?» Сказала не запитанням, а констатацією, не чекаючи відповіді, і відразу дістала телефон. Сфотографувалася поруч із Геннадієм Павловичем.

Подивилася на знімок, поправила волосся. Зробила ще один кадр. Потім вийшла в коридор і тихо сказала мені: «Там пахне, ти б провітрювала частіше».

Я провітрювала щоранку. Але там пахло, так. Так пахне в кімнатах тяжкохворих людей, і жодне провітрювання цього повністю не змінює.

Я нічого не відповіла Регіні. Костянтин пробув у батька хвилин сорок. Більшу частину цього часу говорив сам.

Про бізнес, про новий об’єкт, про те, як складно зараз із дозволами. Геннадій Павлович лежав і дивився в стелю. Потім Костянтин трохи змінив тон, ставши трохи м’якшим, майже довірливим.

«Тату, слухай, у тебе ж квартира стоїть порожня. Ти ж усе одно туди не повернешся, навіщо вона? Давай переоформимо на мене, я її здам, хоч якийсь дохід буде, ну або продам, якщо краще. Як скажеш».

Повисла тиша. «Тату», — покликав Костянтин. Геннадій Павлович повільно повернув голову.

Не до сина, а до стіни. Він просто відвернувся. Без слів, без планшета.

Просто відвернувся, і в цьому повороті було все, що він думав із цього приводу. Костянтин посидів ще трохи. Потім встав.

«Гаразд, тату, одужуй», — сказав він і вийшов. У коридорі він спитав мене: «Він узагалі розуміє, тямить?» Я відповіла: «Так, Костянтине, тямить».

«Ну, дивний став», — кинув він. Вони поїхали за годину. Регіна на прощання спитала, чи не потрібна мені допомога з доглядом.

Я сказала ні. Вона кивнула з полегшенням. Микита частіше приїжджав сам, без Алли.

Сідав на кухні, пив чай, розповідав про життя. У нього завжди була якась історія. Про несправедливого начальника, про машину, яка зламалася невчасно, про сусідів, які свердлять зранку.

Він умів скаржитися необразливо, із самоіронією, і в іншій ситуації, мабуть, був би приємним співрозмовником. Того разу він зайшов до батька й посидів хвилин десять. Потім повернувся на кухню з виглядом людини, у якої є справа.

«Тань, слухай, мені тут трохи не вистачає до зарплати, п’ятдесят тисяч. Можна я в тата візьму? Ти не проти, якщо я йому скажу?»

«Це не моя справа, Микито, — сказала я. — Це його гроші». «Ну так, ну так, просто хотів попередити», — відповів він і повернувся до батька.

Я чула через прочинені двері (не спеціально, просто квартира невелика): «Тату, мені потрібна трохи допомога, до зарплати». Виникла пауза. Потім пролунало слово «п’ятдесят».

Ще пауза. Потім Микита вийшов із виглядом людини, яка отримала, що хотіла. Гроші в Геннадія Павловича були на картці.

Я допомагала йому з платежами, знала ПІН-код, бо сам він уже не міг. Він завжди кивав, коли я питала підтвердження. Я переказала Микиті п’ятдесят тисяч.

Микита подякував і пішов. До зарплати він цих грошей не повертав ніколи. Того разу, коли Микита вже збирався йти, зателефонувала Алла.

Він узяв слухавку в коридорі, але ввімкнув гучний зв’язок за звичкою, або просто забув вимкнути. «Ти там ще?» — пролунав голос Алли, різкий, швидкий. «Довго ще?»

«Уже йду, зачекай», — відповів він. «Гроші взяв?» — «Взяв». «Добре, і щодо дачі дізнайся, треба переписати, поки він ще тямить, потім буде пізно».

Повисла пауза. «Алло, не зараз», — сказав Микита тихо. «А коли? Ти весь час кажеш “не зараз”».

«Костянтин теж тягне, а потім що, державі все відійде?» — обурювалася вона. «Я потім тобі подзвоню», — відрізав він. Він прибрав телефон, мигцем подивився на мене з винуватим виглядом.

«Ну, бувай, Тань. Дякую за чай», — сказав він, і двері зачинилися. Я пішла до свекра.

Він дивився у вікно. На його руці, що лежала на підлокітнику, були стиснуті пальці: не судомно, а навмисно, повільно, як стискають кулак, коли не хочуть, щоб це помітили. Я не сказала нічого.

Просто переставила склянку з водою ближче до нього. Він скоса глянув на мене. Я впіймала його погляд.

І щось у ньому було таке, що мені захотілося вийти й не повертатися. Не від нього втекти, а просто піти кудись, де немає всього цього. Іноді вечорами, коли Артем і свекор засинали, я телефонувала Ірині.

Ми дружили ще з інституту. Вона вчилася на дефектолога, я — на логопеда. Практика в нас була спільна, там і познайомилися.

Ірина була з тих людей, які говорять прямо і при цьому думають про тебе. Не жаліють, а саме думають. «Тань, ти давно не дзвонила, як ти?»