Історія про те, чому ніколи не можна недооцінювати тих, хто здається слабшим

Лисим його прозвали не через відсутність волосся: голову він голив сам електробритвою, нерівно залишаючи залисини й лисини. Таке прізвисько йому дали через тупий і порожній вираз обличчя, ніби з нього витягли всі мізки. Четвірка проводила дні в одному з гаражів, який дістався у спадок від померлого батька Синициних.

Там вони розпивали дешевий алкоголь, грали в карти, а інколи ремонтували крадені магнітоли для перепродажу. Грошей у них майже ніколи не було, тому вони промишляли дрібним вимаганням: відбирали кишенькові гроші у школярів і нахабно брали в борг у ринкових торговців. Усі знали, що ніхто не наважиться відмовити їм або вимагати повернення боргу.

Кілька разів вони били чоловіків, які намагалися їм перечити, причому робили це жорстоко, методично й із явним задоволенням. Місцева поліція складалася з одного дільничного й двох помічників, які воліли не зв’язуватися з відморозками. Служителі закону чудово розуміли, що серйозних обвинувачень проти них не висунеш, а дрібні розбірки тільки створять зайві проблеми.

У селищі їх смертельно боялися й ненавиділи, але воліли мовчати. Це був час, коли закон працював погано, тому люди звикли розв’язувати проблеми самі або просто терпіти. Скаржитися було зовсім нікому й абсолютно марно.

Єдине, що стримувало відморозків від зовсім уже великих злочинів, — це повна відсутність організованості й витримки професійних бандитів. Вони були радше агресивними хуліганами, для яких насильство слугувало брудною розвагою й способом самоствердження. Вечір 14 лютого 1996 року видався особливо холодним: температура опустилася до мінус двадцяти градусів.

Крижаний вітер гнав порожніми вулицями колючий сніговий пил, а видимість була дуже поганою. Лія вийшла з роботи близько сьомої вечора, щільніше закуталася в стару дублянку, поправила хустку й пішла додому звичним маршрутом. Вона йшла через центр селища, повз зачинений магазин, потім від воріт до промзони й далі навпростець через засніжений пустир до свого будинку.

Зазвичай ця не найприємніша дорога займала близько двадцяти п’яти хвилин швидким кроком. Брати Синицини й Лисий провели весь цей день у своєму гаражі, методично розпиваючи міцний алкоголь. Надвечір вони були сильно п’яні, але ще не до стадії безпам’ятства.

Вони перебували в тому небезпечному стані, коли випивка розв’язує руки й вимикає залишки совісті, але базова координація рухів ще зберігається. Близько сьомої години вечора компанія вирішила вийти прогулятися, щоб, як висловився Геннадій, провітритися й розім’ятися. Їхній шлях лежав у бік промзони, де можна було спокійно покурити у відносному теплі старої трансформаторної будки.

Лія йшла швидко, низько опустивши голову й щосили опираючись поривам вітру. Вона помітила їх, коли вони несподівано вийшли з-за рогу покинутого ангара приблизно за п’ятдесят метрів від неї. Побачивши чотири хиткі нетверезі силуети, дівчина відчула, як тривожно тенькнуло серце…