Колишній чоловік вихвалявся своїм успіхом і насміхався з мене, аж поки біля входу не з’явився той, кого він не очікував побачити

Того вечора Богдан зателефонував знову.

— Я був біля школи, — сказав він без привітання. — Хотів побачити сина.

— Ти не мав права приходити туди без моєї згоди.

— Я його батько.

— Батько, який сім років не цікавився дитиною, а тепер вирішив з’явитися через шкільне подвір’я.

— Я хочу налагодити стосунки.

— Чи хочеш натиснути на мене, щоб я забрала заяву?

— До чого тут заява? — роздратування знову прорвалося в голосі. — Я справді хочу познайомитися з Назаром.

— Тоді дочекайся суду. Після нього обговоримо порядок зустрічей.

— До суду ще довго.

— Почекаєш. Назар чекав тебе сім років.

Вона скинула виклик. Богдан дзвонив іще кілька разів, але Оксана не брала слухавку. Їй потрібен був не просто час — їй треба було втримати межу, яку він звик переступати.

Наступного дня Павло Олегович знову викликав її до кабінету. Цього разу його обличчя було особливо серйозним.

— Оксано Миронівно, до нас надійшов запит від адвоката одного громадянина. Цікавляться вашим графіком, зарплатою, умовами праці.

— Чийого адвоката?

— Богдана Романовича Кравчука. Вам знайоме це ім’я?

Оксана стиснула пальці на ручці сумки.

— Це мій колишній чоловік.

— Я так і припустив. Без вашої згоди ми нічого не надамо, крім того, що може вимагати суд. Але ви повинні знати.

— Дякую, що попередили.

Вийшовши з кабінету, вона відчула, як злість піднімається вище за страх. Богдан не збирався просто захищатися. Він шукав слабкі місця. Намагався подати її виснажливу роботу, скромний дохід і орендовану квартиру як доказ того, що вона погана мати.

Увечері Оксана знову зв’язалася з юристкою.

— Він збирає на мене відомості. Через адвоката.

— Це очікувано, — спокійно відповіла жінка. — Найімовірніше, намагатиметься довести, що ви живете бідно, багато працюєте і не можете повноцінно займатися дитиною.

— Але він сам не займався ним узагалі.

— Саме це й треба показати. Зберіть характеристики з роботи, зі школи, довідки, грамоти Назара, підтвердження секції. Нехай сусіди, якщо готові, підтвердять, що ви дбаєте про сина, а батько не з’являвся.

Оксана знову ввійшла в режим збирання доказів. На роботі їй дали гарну характеристику. Павло Олегович написав, що вона відповідальна, дисциплінована, шанобливо ставиться до пацієнтів і колег. У школі класна керівниця підготувала довідку про те, що Назар учиться добре, приходить доглянутим, не пропускає занять без причини. Тренер із карате видав копії грамот і зазначив, що хлопчик старанний, зібраний, вихований.

Дві сусідки погодилися підтвердити, що Оксана ростить сина сама і батько за всі роки в їхньому будинку не з’являвся.

— Ти молодець, — сказала Мар’яна, коли вони разом розкладали документи по файлах. — Я б на твоєму місці давно зірвалася.

— У мене немає розкоші зриватися.

— Є. Ти людина.

Оксана втомлено всміхнулася.

— Потім. Коли все закінчиться.

Але що ближчим ставав суд, то гірше вона спала. Уночі їй снилося, що сувора суддя віддає Назара Богданові, що вона стоїть у порожній квартирі, а син кличе її з-за зачинених дверей. Вона прокидалася з мокрими долонями й довго дивилася в стелю.

— Мамо, ти знову вночі не спала, — зауважив якось Назар.

— Просто багато думаю.

— Про роботу?

— І про роботу.

— І про тата?

Оксана подивилася на нього. Він дедалі менше був тим маленьким хлопчиком, якого можна відволікти казкою чи бутербродом із варенням.

— І про тата теж.

— Я хочу його побачити.

— Чому?

— Бо всі знають, які в них тати. А я навіть обличчя його не пам’ятаю.

Оксана дістала телефон і знайшла стару фотографію. Весільний знімок. Вона і Богдан — молоді, усміхнені, ще не знаючи, як швидко надія може перетворитися на втому.

Назар довго дивився на екран.

— Він схожий на мене.

— Так. У вас однакові очі.

— А чому він пішов?

Оксана повільно видихнула.

— Злякався відповідальності. Не був готовий бути батьком.

— А тепер готовий?

— Я не знаю.

— А якщо готовий, чому ти боїшся?

Вона притягнула сина до себе.

— Бо я боюся не за себе. Я боюся, що він з’явиться, а потім знову зникне. А боляче буде тобі.

— Я вже великий, — прошепотів Назар. — Я впораюся.

Оксана обійняла його міцніше й зрозуміла, що суд — не найважча частина цієї історії. Найважчим було дозволити синові сподіватися, знаючи, що надію найлегше розбити…