Корова привела фермера до старої валізи. Коли він відкрив її — одразу викликав поліцію

Віктор нахилився. Підняв із брудної води зім’ятий папір. Повільно розгорнув його. Стандартний бланк. Підпис начальника ветстанції. Дата стояла сьогоднішня.

Система працювала безвідмовно й швидко. Іржава валіза лягла на стіл слідчого лише кілька годин тому, а механізм уже запустився.

Він повернувся до сараю. Зірка повернула до нього велику рогату голову й шумно видихнула. Вологий, шорсткий ніс ткнувся в брезентовий рукав його куртки. Віктор провів долонею по жорсткій шерсті на її шиї.

У нього була одна ніч. І один старий зошит, схований на дні відра з вівсом.

Він витяг латунну защіпку з кишені. Подивився на тьмяний метал у слабкому світлі, що падало з відчинених дверей сараю. Десять років ці люди спали спокійно.

Віктор підійшов до старого дерев’яного верстака в кутку. Зняв з іржавого цвяха щільну, вицвілу до білизни брезентову сумку. Витрусив із неї моток дроту. Потім підійшов до відра, розгорнув овес і дістав згорток із зошитом. Поклав його на саме дно сумки. Зверху кинув половину буханця чорного хліба, моток міцної білизняної мотузки, мисливський ніж у шкіряних піхвах і довгий металевий ліхтарик.

Він не міг залишити корову тут на забій. І не міг залишатися сам. Завтра о восьмій ранку у дворі вони знайдуть лише порожній сарай і скрипучу хвіртку.

Віктор застебнув тугі шкіряні ремінці на сумці. Металеві пряжки клацнули. Звук вийшов сухий і різкий у вечірній тиші, що насувалася.

Дощ перейшов у важку, монотонну зливу. Вода холодними струменями стікала по обличчю, забиралася за комір штормівки, просочуючи щільну тканину наскрізь. Ніч видалася абсолютно сліпою. Небо щільно вкрили низькі хмари, сховавши місяць і зорі. Єдиним орієнтиром слугував ледь помітний просвіт між кронами дерев, що позначав стару просіку.

Віктор ішов першим, важко ступаючи по розкислій глині. У правій руці він міцно стискав намоклу білизняну мотузку, обв’язану навколо рогів Зірки. Корова йшла неохоче. Вона раз у раз зупинялася, шумно втягуючи ніздрями вологе повітря, й упиралася копитами в слизьку землю. Кожна зупинка вимагала від Віктора фізичних зусиль: треба було натягнути мотузку, глухо, без крику покликати тварину й ступити вперед, показуючи шлях.

Бруд налипав на чоботи важкими гирями. Тріщина в лівому чоботі давно пропустила крижану воду, і тепер ступня заніміла від холоду. Віктор методично ставив ногу, переносив вагу, перевіряв опору палицею з ліщини й лише тоді робив наступний крок. Мокрі гілки чагарнику хльоскали по обличчю й плечах. Лямка брезентової сумки боляче врізалася в ключицю.

Вони йшли вже понад чотири години. За розрахунками Віктора, до покинутої лісопилки лишалося близько кілометра. Вибір цього маршруту не був випадковим. Дорога через Нижній брід давно заросла молодняком і обвалилася в кількох місцях. На важкій техніці тут не проїхати, а пішки місцеві не ходили — до районного центру існувала зручна асфальтована траса.

Раптом земля пішла з-під ніг. Віктор послизнувся на оголеному корені, вкритому мокрим мохом, і важко гепнувся на правий бік. Плече вдарилося об камінь, прихований у багні. Повітря зі свистом вирвалося з легень. Мотузка боляче обпекла долоню, коли перелякана корова смикнула головою, намагаючись позадкувати…