Життя без прикрасНаступного дня, ближче до вечора, Оксана прийшла до річки, як приходила щодня після смерті батька. Шукала в цьому місці ту подобу спокою, якої більше ніде не знаходила. Вона не відразу помітила, що за нею спостерігають.
Олег і Андрій, відійшовши від свого табору, гуляли вздовж берега, і, коли побачили її, що сиділа на звичному місці біля коріння старої верби, Олег одразу змінив напрямок кроку. «Ходімо, — сказав він Андрієві тихо. — Не втрачати ж нагоди».
Оксана почула кроки, озирнулася. Двоє незнайомих чоловіків наближалися. Один упевнено, врозвалку, другий трохи позаду.
«Привіт, — сказав Олег, підійшовши ближче. — Ти місцева?» «Місцева», — відповіла Оксана рівно, розглядаючи приїжджих без особливого інтересу. «Олег», — представився він, простягаючи руку, якої вона не потиснула.
«А це Андрій. Ми тут комбінат куруємо, заодно й відпочиваємо. Як тебе звати?» «Оксана».
«Гарне ім’я, — сказав він із тією ж лінивою усмішкою, що й напередодні. — Чого ти сама сидиш? Ходімо з нами, посидимо біля вогнища. Шашлик є, коньяк добрий, столичний».
«Ні, дякую, — сказала Оксана, встаючи з коріння верби. — Мені час». «Та куди ж поспішати?» Олег зробив крок ближче, ніби ненароком заступаючи їй дорогу.
«Вечір тільки починається». «Мені час», — повторила вона твердіше, і в голосі з’явилася та сама непохитність, яку в селі знали за нею з дитинства. Олег не звик, щоб йому відмовляли двічі.
«Ну гаразд, гаразд, — сказав він, відступаючи, щоправда, з явним невдоволенням на обличчі. — Яка сувора. Може, завтра подобрішаєш?» Оксана мовчки пройшла повз них, прямуючи додому, і не озирнулася, хоч відчувала на спині їхні погляди.
«Що за характер? — сказав Андрій, коли вона відійшла досить далеко. — Звичайна сільська, а тримається, ніби королева». «Тим цікавіше», — відповів Олег, дивлячись їй услід примружено.
«Люблю, коли опираються. Нудніше, якщо одразу погоджуються». Андрій невпевнено розсміявся, хоча в тому сміху не було справжньої веселості.
Так він сміявся завжди, підлаштовуючись під настрій приятеля. «Може, залишимо її в спокої? Мало що, місцеві помітять, галас зчинять». «Хто помітить?» — Олег пирхнув.
«Хто тут узагалі щось може зробити? Мій батько — заступник міністра. Твій теж не остання людина в торгівлі. Мені це село цілком по кишені, якщо що».
Він сказав це без злості, просто як факт, як констатацію того порядку речей, який здавався йому єдино можливим. Увечері того ж дня Оксана розповіла про зустріч Галині Петрівні, яка зайшла провідати її з глечиком молока. «Чіплялися до мене сьогодні, — сказала вона, розливаючи чай. — Ці, що приїхали зі столиці».
«І що ти?» — стривожилася сусідка. «Відмовила, звісно. Пішла». Бондаренко похитала головою й важко глянула на неї. «Ти б обережніше, Оксаночко. Такі люди звикли, що їм не відмовляють. Може, краще поки що не ходити до річки, доки не поїдуть?» «Це моє місце, Галино Петрівно, — сказала Оксана твердо. — Батькове. Я туди з дитинства ходжу. Не збираюся через них ховатися». «Уперта ти, вся в батька», — сказала Бондаренко з сумною усмішкою.
«Тільки впертість іноді до добра не доводить». Оксана не відповіла, тільки міцніше стиснула губи й глянула у вікно на темне подвір’я. Вона ще не знала, наскільки слушною виявиться сусідчина пересторога і наскільки жорстоко обернеться для неї небажання зрадити звичному місцю біля річки…
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поки що коментарів немає — будьте першими.