Мене називали старою дівою. На зло всім я вийшла заміж за бідняка

Я зупинилася, але не сміла обернутися. Міша встав і підійшов до мене.

«Те, що ви щойно сказали своїй мамі, — це все правда?»

Я розгубилася. «Що ви маєте на увазі?»

«Я маю на увазі: ваша мама справді так тяжко хвора і ви справді хочете вийти заміж, щоб вона була спокійна?» — спитав він, дивлячись на мене впритул.

Я кивнула. І сльози знову хлинули з очей. «Це правда. Але я не повинна була їй брехати. Я не повинна була вас змушувати».

Міша помовчав мить, а потім зробив те, чого я ніяк не могла очікувати. Він видихнув, ніби щойно ухвалив дуже важливе рішення.

«Добре. Я згоден».

Я остовпіла. «Що? Що ви сказали?»

«Я сказав: я згоден одружитися з вами, — чітко промовив він. — На мене теж тиснуть родичі. А ваша причина, принаймні, щира. Я ненавиджу брехню».

Я стояла як укопана, не вірячи своїм вухам. Він щойно сказав, що згоден. Чоловік, якого я бачила вперше в житті, якого знала менше пів години, вислухав мою божевільну історію й погодився одружитися.

«Ви… ви не жартуєте? — пролепетала я. — Ви розумієте, що я сказала? Одружитися. Це означає піти до відділу реєстрації шлюбів, стати справжніми чоловіком і дружиною».

«Я розумію, — відповів Міша з абсолютно серйозним обличчям. — І я не жартую. У вас немає часу, а я не хочу більше марнувати свій на безглузді побачення».

Він подивився на мене. «Оксано, я ж сказав: на мене теж тисне родина. Тітка Галя давно вмовляла мене прийти на це побачення. Можливо, наша зустріч і справді не випадкова».

Я все ще була в шоці. Доля? Чи просто відчайдушний порив двох людей, загнаних у кут? «Але ви…» Я окинула його поглядом з голови до п’ят. Біла сорочка, чорні штани, дешевий електронний годинник. Він справді виглядав як звичайний клерк.

«Ви не боїтеся? Раптом я погана людина? Раптом я вас обманюю?»

Міша всміхнувся. Легка усмішка розгладила напружені м’язи на його обличчі. «Обманюєте? У чому ви збираєтеся мене обдурити? Я ж сказав: я сирота, живу в орендованій квартирі, зарплата мізерна. Якщо ви шукаєте грошей, ви помилилися адресою. А якщо хочете обманути в коханні…» Він подивився на мене. «Ви не схожі на таку».

Його слова трохи заспокоїли мене. Так, він сказав, що в нього нічого немає. У мене — теж. Моя крамничка ледь дозволяла зводити кінці з кінцями. Ми були двома нулями. Шлюб між двома людьми, в яких нічого немає, можливо, найбезпечніший шлюб.

«Але чому? Я все одно не розумію. Тільки тому, що на вас теж тиснуть? Ви не могли б знайти когось кращого?»

Міша подивився у вікно. Його погляд став відстороненим. «Оксано, ви вірите в кохання?»

Його запитання застало мене зненацька. «Я… я вже не знаю. Колись вірила».

«І я теж, — сказав він. — Колись вірив. Але жінок, яких я зустрічав, цікавило тільки те, скільки в мене грошей і яку посаду я обіймаю. Їм було неважливо, хто я. Вони були готові грати, брехати, щоб досягти своєї мети».

Він знову подивився на мене, і його погляд був дуже глибоким. «А ви? Ви були чесні. Ви сказали, що вам потрібен чоловік через маму. Ваша причина, якою б божевільною вона не була, продиктована дочірньою любов’ю. Я… я це ціную. Я краще одружуся з жінкою, яка любить свою матір, але не любить мене, ніж із тією, що каже, ніби любить мене, а насправді любить мої гроші».

Він зітхнув. «У мене є одна умова».

«Яка умова?» Моє серце знову забилося швидше…