Мою маму заздалегідь вважали простою сільською жінкою, аж поки вона не увійшла до весільної зали

— Дякую, Лідіє Романівно, — сказала я рівно. — Думаю, запрошувати когось не обов’язково. Мама далеко, їй буде незручно їхати.

— Що означає «не обов’язково»? — Свекруха підвела брови, ніби я сказала щось дике. — Ми ж родина. Звісно, твоя мама має розділити радість. Правда ж, Софійко?

Софія, захоплена вибором відтінку серветок, невизначено знизала плечем.

— Ну так, мабуть, — сказала вона. — Якщо хоче, нехай приїжджає.

Її байдужість була майже чеснішою за материнську фальшиву ласку. Софія не ненавиділа мене. Вона просто не вважала важливою. Для неї я була чимось на кшталт акуратно дібраного предмета інтер’єру: є, не заважає, іноді допомагає, але говорити з ним серйозно не обов’язково.

— Мама Оксани справді живе далеко, — обережно втрутився Назар. — Їй дорога важко дасться. Може, не варто…

— Не варто позбавляти жінку свята, — перебила його Лідія Романівна. — Зараз дістатися куди завгодно не проблема. Потяги ходять, машини їздять. Хоча для людини з глибинки, звісно, навіть поїздка до великого міста може здатися цілою мандрівкою.

Я опустила погляд у тарілку. Нігті вп’ялися в долоню так сильно, що стало боляче. Цей біль допомагав не відповісти. За п’ять років я виробила цілу систему мовчання: дихати повільно, дивитися в одну точку, не виправдовуватися, не підвищувати голос. Будь-яка жива реакція тільки тішила Лідію Романівну. Вона живилася чужою незручністю.

— Тож подзвони своїй матусі, — провадила свекруха, ліниво беручи келих. — Запроси її офіційно. Нехай подивиться, як бувають влаштовані весілля в пристойних родинах. У вас там, мабуть, усе значно простіше?

— Мамо, годі, — глухо сказав Назар.

— Що саме годі? — Лідія Романівна повернулася до нього з невинним подивом. — Я кажу виключно з добрих намірів. Мені хочеться, щоб родичі Оксани почувалися включеними в сімейне свято.

Вона знову подивилася на мене. Цього разу довше.

— Тільки попередь її заздалегідь, Оксаночко. Усе буде урочисто. Багато гостей, люди виховані, звиклі до певного рівня.

— Мамо, — різкіше сказав Назар.

Свекруха зробила вигляд, що не почула…