Ми вже майже погодилися продовжити її проживання, коли п’ятирічна дитина раптом сказала правду

— Напиши список. Андрій купить. Її обличчя на секунду змінилося. Але вона швидко натягнула усмішку. — Та яка різниця, хто купить? Ми ж усі сім’я. Знову. Ці два слова. Я відчула, як усередині холоне. Щоразу, коли були потрібні гроші, сили, час і терпіння, «сім’єю» була я. Але коли йшлося про мою повагу, мій простір, мого сина — я чомусь виявлялася найбільш чужою в цій квартирі. Того вечора, поки я складала білизну, до кімнати зайшов Сева. У руках у нього була маленька подушка, обличчя сумне. — Що сталося? — спитала я. Він тихо сказав: — Марк сів на моє місце дивитися мультики. А тітка сказала, що я маю бути слухняним і поступитися. Я відчула клубок у горлі. Сева не був жадібною дитиною. Він був м’яким, лагідним, довірливим. Але слухняність не повинна означати, що дитину постійно відсувають убік. Я посадила його поруч. — Тобі образливо? Він кивнув. — Мені не подобається, коли Марк усе забирає. Я подивилася в його ясні очі й зрозуміла: діти не вміють красиво пояснювати біль. Вони говорять просто. Але саме ця простота інколи ріже сильніше за будь-які дорослі слова. Того ж вечора я знову заговорила з Андрієм. Цього разу без довгих вступів. — Я більше не витримую. Інга має зрозуміти, коли вона з’їжджає. Чим довше вона залишається, тим гіршою стає ситуація. Андрій лежав із телефоном, але після моїх слів відклав його й роздратовано подивився на мене. — Ти перебільшуєш. У дітей буває шум. Це нормально. — Річ не лише в шумі. У Севи забирають речі. Його змушують поступатися. Увесь наш режим зруйновано. У мене більше немає ні простору, ні тиші, ні відчуття дому. Він різко сів. — Моя сестра розлучається. У неї важкий період. Ти моя дружина. Невже не можна бути трохи терпимішою? Я гірко всміхнулася. — Я твоя дружина. Саме тому ти маєш хоча б спробувати почути мене. Він відвернувся. — Гаразд. Потім поговорю з нею. Це «потім» прозвучало так легко, ніби йшлося про винесення сміття. Але я вже розуміла: якщо чекатиму на його «потім», усе залишиться як є. Наступна неділя почалася майже мирно. Я встала рано, приготувала ситний обід, накрила на стіл. Мені хотілося хоча б раз провести вихідний без сварок. Хотілося, щоб Сева спокійно поїв, щоб Андрій усміхнувся, щоб у домі стало хоч трохи легше. Сева сів поруч зі мною й тихо їв. Марк і Ліза сиділи навпроти, пустували, штовхали одне одного ліктями. У якийсь момент Ліза зачепила склянку, і сік розлився по столу. Інга навіть не підвелася — лише побіжно глянула й продовжила гортати телефон. Я вже збиралася встати по серветку, коли Сева повернувся до Інги й своїм дзвінким дитячим голосом спитав: — Тітко Інго, а коли ви з Марком і Лізою повернетеся до себе додому?