На могилі колишньої невістки свекруха влаштувала Ларисі тяжке випробування, але невдовзі сама пошкодувала про це

І як переконати людей повірити подряпинам на старій огорожі?

Сонце опускалося нижче, забарвлюючи камені й хрести в тривожний червонуватий відтінок. День тиші й скорботи добігав кінця. Для Ніни ж починався зовсім інший час — час обережності, страху й боротьби.

Дорога назад здавалася нескінченною. Телефон у кишені куртки ніби палив шкіру крізь тканину. Ніна сиділа поруч зі свекрухою й щосили намагалася не виказати себе: не стискати пальці, не дивитися надто пильно, не здригатися від кожного руху.

— Які у вас плани на вихідні? — Валентина Павлівна першою порушила мовчання, не відриваючи погляду від дороги. — Думаю, в неділю ви з Олегом маєте приїхати до мене на святковий обід. Я приготую дещо особливе.

— Не знаю, — Ніна дивилася перед собою. — Ми наче збиралися побути вдома.

— Удвох? — у голосі свекрухи задзвенів роздратований метал.

— Утрьох, — Ніна мимоволі поклала долоню на живіт.

Губи Валентини Павлівни стиснулися в тонку лінію.

— Свята проводять із сім’єю. А я, наскільки пам’ятаю, все ще частина вашої сім’ї.

Ніна скоса глянула на її руки й лише тепер помітила, як міцно вона тримає кермо. Пальці побіліли від напруження.

— Я поговорю з Олегом.

— От і поговори, — свекруха відразу пом’якшила голос. — А я заварю тобі особливий збір. Для дитини.

Вдома Ніна майже відразу замкнулася у ванній. Відкрила воду на повну, щоб шум перекривав будь-які звуки, і дістала телефон. Фотографії вона розглядала довго, збільшуючи кожну деталь. Сумнівів не залишалося: напис був справжній.

«Отрута в чаї. Не пий».

Вона завантажила знімки в захищене сховище, а з галереї телефона видалила. На випадок, якщо свекруха чи хтось інший раптом вирішить перевірити пристрій. Потім довго стояла під гарячим душем, намагаючись змити з себе запах фарби, кладовищенську сирість і липкий жах, який уже оселився під ребрами.

Коли Ніна вийшла, Олег був удома. Він сидів на кухні, гортаючи щось у телефоні.

— Як день минув? — спитав він, не підводячи голови.

Ніна зупинилася на порозі.

Сказати зараз? Викласти все одразу? Показати фотографії? А якщо він вирішить, що це вагітні страхи? Якщо стане на бік матері, як не раз бувало раніше?

— Нормально, — сказала вона й сіла навпроти. — Твоя мама возила мене по кладовищах. Ми були в Альони.

Олег різко підвів очі.

— Навіщо? Я ж сказав їй, що з’їжджу сам наступного тижня.

— Вона вирішила не чекати. Сказала, що це сімейний обов’язок.

Олег похмурнів, але в його обличчі було лише роздратування, не тривога.

— Пробач. Не думав, що вона тебе потягне. Мама буває… наполегливою.

«Наполегливою», — подумала Ніна. Надто м’яке слово для того, що відбувалося.

— Вона запросила нас на обід у неділю.

— Знову? — Олег втомлено потер обличчя. — Я сподівався, ми проведемо вихідні спокійно.

— Я теж.

— Давай відмовимося, — раптом сказав він. — Нічого страшного. Один раз можна не їхати.

Ніна відчула майже болісну вдячність. Може, зараз саме той момент? Може, він готовий почути?