На прощанні із солдатом собака раптом почала гавкати, і за хвилину всі зрозуміли причину

Потім хтось ахнув. Хтось перелякано відступив іще далі. Ірина притисла долоню до грудей, наче повітря раптом стало надто важким.

Згорток почали розв’язувати обережно, але руки в чоловіка тремтіли. Вузол не піддавався одразу. Рой завмер і більше не гавкав. Він лише дивився — пильно, не кліпаючи, наче розумів: тепер його почули.

Тканина повільно розходилася.

Спочатку показався край старої куртки Кирила. Потім ще один шар м’якої тканини. Згорток справді був загорнутий нерівно: один край виявився трохи прочиненим, а всередині зберігався невеликий простір.

Мабуть, лише тому той, хто опинився всередині, ще міг дихати.

У самій глибині, де тканина довше утримувала тепло, ворухнувся маленький темний клубочок.

У залі хтось скрикнув.

Ірина затулила рот рукою.

Савелій обережно розсунув складки.

Там лежало цуценя німецької вівчарки.

Зовсім крихітне. Слабке. З прим’ятою злиплою шерстю, з тремтячими лапками, з майже непомітним диханням. Воно було ледь живе, але все-таки живе. Його тонкий писк знову піднявся в тиші — і тепер його почули всі.

— Живе… — прошепотів хтось. — Воно справді живе…

Рой тихо заскиглив.

Тепер у цьому звуці не було тривоги. Не було вимоги й розпачу. Лише полегшення — глибоке, вистраждане, наче пес нарешті домігся того, заради чого не відступав ні на крок.

Савелій дбайливо підняв цуценя з тканини. Малюк слабо сіпнувся і, підкоряючись інстинкту, притулився до його долонь, намагаючись знайти тепло.

Усі дивилися то на маленьку вівчарку, то на Роя…