На весіллі чоловік вніс у мою квартиру свою матір як господиню, не підозрюючи, що я вже готова відповісти

Весілля призначили на жовтень. Грошей після ремонту й регулярних платежів було небагато, тому вирішили без розмаху: близько сорока гостей, невеликий ресторан у центрі, просте меню, жодного показного шику. Але щойно прозвучало слово «весілля», як Галина Степанівна ніби прокинулася.

— Я все візьму на себе, — оголосила вона на першій же зустрічі з підготовки. — У мене є досвід, я знаю, як це робиться.

Мар’яна не стала заперечувати. Їй здавалося, нехай займається, якщо хоче. Може, спільна справа зблизить. Але свекруха відразу вибрала ресторан не той, що подобався Мар’яні, а інший — дорожчий і, за її словами, «пристойніший». Меню затвердила сама. Ведучого теж знайшла зі своїх знайомих. Його звали Мирон, чоловік років шістдесяти, широкоплечий, рум’яний, із громовим голосом і звичкою ляскати людей по спині так, що в них дзвеніли келихи в руках.

— Мирон — професіонал, — запевняла Галина Степанівна. — Скільки весіль провів, не злічити. Люди будуть задоволені.

Мар’яна зустрілася з ним один раз. Мирон розповідав бородаті жарти про тещ, п’яних гостей і першу шлюбну ніч, сам же над ними сміявся найгучніше й час від часу прикладався до невеликої фляжки. Мар’яна слухала, намагалася усміхатися й думала, що все це виглядає старомодно й грубувато. Але сваритися перед весіллям не хотілося.

Галина Степанівна стала з’являтися в Мар’яни дедалі частіше. Без попереднього дзвінка, без попередження. Натискала кнопку біля входу, піднімалася з пакетами й казала:

— Я тобі суп принесла. А то ти, Мар’яночко, працюєш цілими днями, коли тобі готувати?

Мар’яна вміла готувати. Не по-ресторанному, не по три години біля плити, але суп, котлети, кашу чи макарони робила без проблем. Однак сперечатися було марно. Галина Степанівна вже проходила на кухню, відчиняла холодильник, розставляла контейнери й попутно оглядала квартиру. Її погляд затримувався на кожній полиці, на кожному стільці, на кожній новій фіранці.

— Маленька в тебе квартирка, — сказала вона якось, зупинившись посеред кімнати. — Нічого. Ми втрьох якось розмістимося. Я багато місця не займаю.

Мар’яна завмерла.

— Втрьох?

— Ну а як? — Галина Степанівна подивилася на неї з майже щирим здивуванням. — Після весілля переїду. Богдан казав. Мені самій нудно, та й вам допомога буде.

У Мар’яни всередині ніби обірвалася тонка нитка.

— Галино Степанівно, ми цього не обговорювали.

— Як не обговорювали? — губи свекрухи стиснулися. — Син мені сказав, що вирішимо.

— Ось саме. Вирішимо. Після весілля. Разом.

Жінка кивнула, але в її обличчі не було згоди. Радше терпляче очікування людини, яка впевнена: все вже вирішено, просто решта ще не зрозуміли. Увечері Мар’яна подзвонила Оксані й розповіла все.

— Ти серйозно? — подруга не стала добирати слів. — Вона вже збирається в’їжджати?

— Схоже на те.

— Мар’яно, це твоя квартира. Не ваша, не їхня, а твоя. Пустиш — потім сама будеш іти.

— Я розумію, — втомлено сказала Мар’яна. — Але що мені зараз робити? Скандалити перед весіллям?

— Краще перед весіллям, ніж після, коли вона вже капці під твоїм ліжком поставить. Ти тільки не мовчи, чуєш?

Мар’яна пообіцяла. Але на душі стало важко. Сукня вже висіла в шафі, ресторан був заброньований, запрошення розіслані. Їй здавалося, що питання якось розсмокчеться. Богдан зрозуміє. Вони поговорять. Усе можна вирішити спокійно, по-дорослому.

За тиждень до весілля Богдан прийшов увечері, сів на диван і довго мовчав. Мар’яна працювала за ноутбуком, звіряючи список гостей, але з його обличчя зрозуміла: розмова буде неприємною.

— Мар’яно, — почав він нарешті. — Мама знову переживає. Каже, їй самій зовсім важко. Може, справді, нехай поживе з нами якийсь час? Ну, пів року. Поки звикне, що я одружився.

Мар’яна повільно закрила ноутбук.

— Богдане, ти зараз серйозно це пропонуєш?

— Вона ж не чужа людина.

— Для тебе не чужа. Для мене — майже стороння жінка, яка мене не любить і вже розпоряджається моїми шафами.

— Ти перебільшуєш. Мама просто обережна.

— Це моя квартира, — тихо сказала Мар’яна. — Я три роки йшла до неї сама. Розумієш? Сама.

Богдан помовчав, відвів очі. Потім пробурмотів, що краще обговорити після весілля, і пішов раніше, ніж звичайно. Мар’яна залишилася сама, слухаючи, як у коридорі гаснуть його кроки, і вперше ясно відчула: тривога не вигадана. Щось готується. Щось, про що її не питають…