На ювілей донька надіслала мені бандероль, але дружина помітила на коробці деталь, від якої стало тривожно

— Мироне Сергійовичу? — Мельник чекав відповіді.

— Може, місцеві підлітки, — глухо сказав Мирон. — Канікули, вільний час. Мало що їм у голову спадає.

Інспектор подивився на нього майже зі співчуттям.

— Підлітки зазвичай розважаються простіше. Петарди, написи, дзвінки у двері. А тут кур’єр у вихідний, фальшиві дані, онлайн-оплата, жива екзотична істота. Для шкільного жарту забагато дорослої організації і надто дорога фантазія.

Мирон зустрівся очима з Оксаною. Вона ледь помітно похитала головою. Не зараз. Не здавати. Хоча кого вони захищали — доньку чи рештки власної віри в неї, — було вже незрозуміло.

Мельник викликав спеціаліста з тварин. Приблизно за двадцять хвилин біля будинку зупинилася машина міського зоопарку, і до вітальні зайшов Назар Петрович Коваленко — невисокий, зібраний чоловік із брезентовою сумкою й важкими рукавичками. Він привітався, схилився над коробкою і навіть тихо присвиснув, без веселощів.

— Отвори зроблені акуратно. Шилом, може, товстою голкою. З розрахунком: повітря вистачає, а назовні раніше часу не вибереться.

Працював він повільно, впевнено, ніби розкривав не посилку, а чужу злу думку. Мирон стояв у дверях, Оксана трималася трохи позаду. У кімнаті було так тихо, що чувся скрип рукавичок.

За чверть години Коваленко витяг із коробки великого чорного скорпіона. Його блискучий панцир переливався в ранковому світлі, клешні розкривалися й складалися з холодною неквапливістю. Оксана відступила до стіни.

— Імператорський, — сказав спеціаліст. — Красень, якщо дивитися професійно.

— Він небезпечний? — спитала Оксана майже пошепки.

— Неприємний. Ужалення болюче, приблизно як у великої оси чи шершня, але зазвичай без смертельних наслідків. Усе одно тримати таку штуку в подарунковій коробці — ідея, м’яко кажучи, хвора.

Він помістив скорпіона в прозорий контейнер і защіпнув кришку.

— Заберу в зоопарк, оформимо вилучення. Тварина, до речі, доглянута, велика. У хорошому місці за такого попросять пристойну суму. Десь від десяти до п’ятнадцяти тисяч.

— Дванадцять з половиною, — вихопилося в Мирона.

Коваленко підняв брови, але розпитувати не став. Лише задумливо мовив:

— Я за свою практику кого тільки не діставав: голубів із вентиляції, котів з-під ґанку, навіть їжака одного разу з поштової скриньки витягав. Але щоб скорпіон як ювілейна листівка — таке вперше. Колеги вирішать, що я сам вигадав для красного слівця.

Оксана відвернулася до вікна. Мирон раптом виразно уявив, як до вечора їхня сімейна ганьба стане байкою в кімнаті відпочинку зоопарку. Історією, яку переказують між годуваннями й змінами, дивуючись людській винахідливості.

Мельник прибрав блокнот.

— Заяву писатимемо?

Пауза вийшла довгою. Інспектор чекав без тиску; з його обличчя було видно, що він уже багато разів чув відповіді людей, яким простіше терпіти, ніж визнати: біда прийшла з родини.

— Поки що ні, — сказав Мирон.

— Поки що — слово гнучке, — Мельник простягнув візитівку. — Якщо передумаєте або ситуація продовжиться, телефонуйте. Але масштаб ви, сподіваюся, розумієте.

Коли машини поїхали, дім спорожнів надто різко. На журнальному столику залишився прямокутний слід від коробки — чиста ділянка полірування, обведена пилом. Мирон дивився на нього і відчував, що слід цей не на дереві, а десь усередині, на тому місці, де ще вранці трималася остання надія…