Наречена залишила мені весь свій статок, а на похороні її родичі несподівано побачили поруч зі мною того, кого зовсім не чекали

Перелічу їх по черзі. Перше. У березні, відразу після операції, ще в бинтах, вона запросила свою особову справу вихованки цілком і списки своєї групи.

Їх було 36 людей. Вона почала їх шукати. Вона знайшла 29.

Із 29 живими були 22. Семеро померли. Найстаршому з померлих було 34 роки.

І я спеціально уточню, бо цифра страшна, і її треба назвати. Із 36 дітей однієї групи до 33 років померли семеро. Двоє від передозування, один у колонії, один під потягом.

Троє — від хвороб, які лікуються, якщо лікуватися вчасно. Про сімох, яких немає, я мушу сказати, бо Марина написала про кожного, і я ці аркуші зберігаю. Вона не полінувалася.

Вона щодо кожного із семи з’ясувала й записала рік, обставини, де похований. Наведу один приклад. Роман Петренко, з її групи, старший на рік.

Вийшов із дитбудинку у 2008-му. Житла не отримав, стояв у черзі. Черга рухалася, він чекав.

Працював на будівництвах без оформлення. У 2016-му отримав кімнату. Після 8 років очікування.

За рік кімнату втратив. Підписав якісь папери, які йому підсунули. І це класична історія.

У вихідців із дитбудинків житло вибивають найпершими, бо за ними ніхто не стоїть. У 2020-му помер у лікарні від пневмонії. 30 років.

Похований на муніципальній ділянці. Без імені на хресті. Номер.

Марина в червні минулого року з’їздила туди й поставила йому табличку. Просто табличку з ім’ям і датами. Вона тоді сказала мені: «Андрійку, ти зрозумій, він не спився й не сів.

Він просто 8 років чекав на кімнату, а потім втратив її за 2 тижні. Бо поруч не було жодної людини, яка сказала б: „Не підписуй“». І ще сказала: «Я в 21 рік ледь не підписала точно таке саме.

Мене зупинила дівчина з курсу, вона випадково почула. Випадково, Андрію. От і вся різниця між мною й Ромою».

Я цю фразу згадую щоразу, коли мені хочеться собою пишатися через фонд. Різниця між жінкою зі 180 мільйонами й людиною під номером на муніципальній ділянці полягає в одній однокурсниці, яка випадково почула розмову. Друге: вона знайшла тих, кому можна допомогти конкретно, і допомогла.

Не грошима в конверті, вона прорахувала кожного. Комусь закрила іпотеку, комусь оплатила лікування, двом оплатила зуби, бо, як вона сказала, у дитбудинківських зуби — це окрема тема, і без зубів людину на роботу не беруть. Одній жінці, Олені, купила кімнату, бо та в 33 роки жила в гуртожитку з двома дітьми.

Усе це вона робила особисто, їздила сама, поки могла їздити, потім їздив я. Пішло на це, якщо рахувати за виписками, 61 мільйон. Як саме вона це робила, я покажу на одній людині, бо загальними словами тут нічого не поясниш. Чоловік Сергій із її групи, 34 роки, жив в іншому місті.

Марина знайшла його в червні через ту саму схему: запит, соцмережі, потім просто поїхала за останньою відомою адресою. Він відчинив двері, вона його впізнала, він її — ні. Він жив у кімнаті в колишньому гуртожитку, працював вантажником, пив, але не запійно, а тим рівним способом, яким п’ють усе життя й доживають до 60.

Марина просиділа в нього години три. Вона не пропонувала йому грошей. Вона взагалі жодного разу нікому не запропонувала грошей напряму, і це принципово, я потім зрозумів, чому.

Вона спитала його: «Сергію, що тобі заважає?» І він півтори години їй розповідав, що йому заважає, і врешті з’ясувалося, що заважає йому одна конкретна річ. У нього не було паспорта. Не загубив, а зіпсував сім років тому.

Залив, а відновити не міг, бо для відновлення потрібна реєстрація, а реєстрації не було, бо кімната не оформлена, бо при виході з дитбудинку у 2009-му йому житла не дали, а дали довідку, і довідку він загубив. Сім років людина жила без паспорта. Без паспорта немає офіційної роботи, немає полісу, немає нічого…