Несподіваний фінал однієї спроби незаконно розширити свої володіння

Дорога додому пролягала через давно знайомі двори. Але щось невловимо змінилося, навколо стало надто тихо. Не тією мирною сільською тишею, де чути розмови біля хвірток, а іншою — настороженою.

Наче люди намагалися зайвий раз не висовуватися без потреби. Біля сусідського дому сильно перекосився паркан. Крамниця на розі була зачинена, хоча раніше там із самого ранку гриміли ящики.

Я мимоволі сповільнив крок. Коли показався наш дім, серце в грудях неприємно кольнуло. Біля самих воріт стояв масивний чорний позашляховик.

У дворі, просто біля старої яблуні, я побачив свого батька. Він стояв, опустивши голову, пом’ятий і постарілий. Здавалося, ніби за ці два роки його придавило не часом, а чимось значно важчим.

Навпроти нього півколом стояли троє чоловіків. Один тримав у руках якісь папери. Другий безперервно всміхався, зневажливо дивлячись на старого.

Третій ліниво погравав ключами й говорив так голосно, щоб чула вся вулиця. — Підписуй, старий, земля тепер не твоя. І не здумай тягнути час, інакше пошкодуєш.

Батько так і не підвів голови. Він стояв посеред двору, зсутулений і змарнілий. Йому було трохи за п’ятдесят, але зараз він виглядав людиною, яку методично гнули до землі.

У руці в Лисого білів аркуш, а поруч стояли ще двоє. Один у темній шкіряній куртці весь час усміхався й спльовував просто в пил. Другий мовчав, був важкий, широкоплечий, із типовим обличчям вибивала.

Він майже нічого не говорив, лише мовчки дивився. Наче вже вирішував, скільки сили знадобиться, якщо боржник раптом упиратиметься. — Підписуй, Павле, — сказав Лисий рівним голосом.

— Годі тягнути, сам розумієш, по-доброму це востаннє. Батько повільно провів долонею по лобі. Навіть звідси я бачив, як тремтять його пальці від сорому й безсонних ночей.

Він хрипко видихнув і спробував виправдатися. — Я просив зачекати до кінця тижня, мені треба ще трохи часу. Хлопець у шкірянці одразу коротко засміявся.

— Часу?