Ніхто не вірив, що її рішення всиновити хлопчика принесе щось добре, аж поки не минуло десять років

Надія підійшла. Обійняла його зі спини. Міцно.

Артем не відсторонився. Стояв нерухомо. Потім незграбно поплескав її по руці.

Його версія обіймів. Краще, ніж нічого. Переїзд був у суботу.

Дві валізи, усе, що було в Артема. Одяг, книжки, кросівки для скелелазіння. Надія допомогла розставити меблі.

Старий диван, стіл, ліжко. Приготувала першу вечерю на новій кухні. Гречка з тушонкою.

Їли мовчки. Потім Надія встала, одягла куртку. Біля дверей обернулася.

«Ти подзвониш?» — спитала вона, застібаючи ґудзики. «Подзвоню», — кивнув Артем. Вона пішла.

Двері зачинилися тихо. Надія спустилася сходами, вийшла на вулицю й сіла в автобус.

Доїхала додому. Відчинила двері своєї квартири. Порожнеча зустріла тишею.

Сіла на диван. Дістала дві фотографії з шафи. На першій — Артем, вісім років.

Брудний, із довгим волоссям, перелякані очі. Дитбудинок. На другій — Артем, вісімнадцять років.

Серйозне обличчя, коротка стрижка. Не усміхається, але живий. Справжній.

Поставила обидві на тумбочку й довго дивилася. Десять років минуло від того дня, як вона забрала Артема з дитбудинку.

Тепер Артем жив сам. Удень працював на будівництві, увечері вчився в коледжі.

Звикав до тиші. Щосуботи приходив до Надії. Допомагав по дому, лагодив кран, віша́в полиці, виносив сміття.

Вечеряли разом. Сусіди у дворі віталися з ним. Він кивав мовчки.

Ніхто більше не називав вовченям. Просто Артем. Сусід Надії.

Надія дивилася на нього щосуботи й думала: впорався. Попри все. Увечері, коли він ішов, стояв біля дверей, застібаючи куртку.

«Мені пора», — казав він, поправляючи комір.

«Приходь у суботу», — просила Надія щоразу.

«Прийду», — відповідав він. Двері зачинялися. Надія залишалася сама.

Самотність повернулася. Але тепер це було інше. Не порожнеча, як після смерті Дарини.

А очікування. Очікування суботи. Вона вмикала чайник, сідала біля вікна, дивилася на двір.

Артем ішов до зупинки. Високий силует у темній куртці. Надія усміхалася.

Він повернеться. У суботу. Завжди повертається.

За вікном падав сніг. Початок зими. Десять років позаду.

Попереду — невідомість. Але вони впоралися. Разом.

Запах диму розбудив Артема о пів на третю ночі. Різко розплющив очі, сів на ліжку. Нюхав повітря, як звір.

Чуткий сон лишився з дитинства. Схопився, підбіг до вікна. Будинок навпроти, третій поверх.

Вікна палали помаранчевим. Дим валив чорними клубами. Схопив телефон із тумбочки.

Пальці натискали цифри автоматично. «Пожежна служба, слухаю», — відповів черговий голос. «Будинок 23, горить квартира на третьому поверсі», — випалив Артем хрипко, одягаючись на ходу.

«Виїжджаємо», — кинув черговий. Артем сунув телефон у кишеню, натягнув джинси й куртку, на ходу взувся й вибіг із квартири.

На вулиці пахло гаром. Будинок навпроти палав. Вогонь лизав вікна, вибивав шибки.

Нікого поруч. Район спав мертвим сном. Артем підбіг до під’їзду, подивився вгору.

Третій поверх увесь у вогні. Полум’я виривалося з вікон, як живе. Зсередини долинули крики.

Тонкі, дитячі. Серце закалатало. Інстинкт кричав: «Біжи! Тікай! Небезпечно!» Але в голові спалахнула картинка.

Він сам, чотири роки, один у лісі. Покинутий. Нікому не потрібний.

Рвонув до дверей під’їзду. Зачинено. Домофон.

Гатив ногою в двері, але вони не піддавалися. Озирнувся. Побачив камінь біля клумби.

Схопив, розмахнувся, вдарив по склу дверей. Скло розлетілося з тріском. Артем просунув руку, відчинив зсередини…