Ніхто не вірив, що її рішення всиновити хлопчика принесе щось добре, аж поки не минуло десять років

Надія кивнула. Взяла Артема за руку, повела з кабінету. Дорогою додому вони не розмовляли.

Артем ішов поруч, опустивши голову. Надія відчувала: часу більше немає. Удома вона спробувала поговорити.

Артем сидів на дивані, обхопивши коліна. «Артеме, послухай», — почала Надія, сідаючи поруч. «Я розумію, тобі страшно».

«Мені теж страшно». Артем мовчав. Не дивився на неї.

«Але ми впораємося», — продовжила вона, взявши його за руку. «Разом». Артем підвів голову.

Подивився їй у вічі. Не відвів погляду. Десять секунд.

П’ятнадцять. Двадцять. «Вони мене проженуть?» — прошепотів він хрипко, ледь чутно.

Перші слова за всі місяці. Надія обійняла його міцно. «Ні», — сказала вона твердо, притискаючи його до себе.

«Я не віддам тебе нікому. Ніколи». Артем схлипнув…