Нова наречена брата вирішила стати головною в домі, але швидко зіткнулася з несподіваною відповіддю

У нас батько хворий, я на пів ставки в аптеці, Аня працює і після роботи бігає по лікарях. Яка влада?

Лера повернулася до неї.

— Наталіє Іванівно, я не хотіла вас образити. Але треба чесно: у домі хаос. Артем розповідав, що тут усе тримається на звичках Ані. Це нездорово. Чоловік має відчувати, що в нього є своє місце.

Я вперше уважно подивилася на брата.

— Артем розповідав?

Він відвів очі.

І ось це було болючіше за крик. Не те, що він привів чужу жінку. Не те, що захотів жити в домі. А те, що він десь, у чужій квартирі, за чужим столом, розповідав про нас як про безпорадних, дурних, таких, що заважають йому, людей. Про маму, яка віддавала йому останній шматок курки. Про батька, який у молодості підробляв ночами, щоб купити йому ноутбук для навчання. Про мене, яка оформлювала йому кредити на лікування зубів, бо він тоді «тимчасово не міг».

— Отже, так, — сказала я.

Мій голос став нижчий. Я сама його майже не впізнала.

Я пройшла в передпокій. Там, на верхній полиці, лежала тека з документами — синя, пластикова, з тріснутою кнопкою. Останні тижні я не випускала її з поля зору. Нотаріус, довідки, виписки, довіреності, лікарняні листки — усе це стало частиною мого життя, як хліб і сіль. Я дістала теку, повернулася на кухню й поклала її на стіл.

Мама зблідла.

— Аню…

— Ні, мамо. Досить.

Артем скривився.

— Що ти знову вигадала?

Я відкрила теку. Руки все ж тремтіли, і я притиснула долоню до паперу, щоб цього не було видно. Дістала копію витягу з реєстру, договір дарування частки, оформлений пів року тому, і нотаріальну довіреність від батька на моє право представляти його інтереси в побутових і медичних питаннях.

— Пів року тому тато й мама подарували мені одну третину дому, — сказала я. — Не тому, що люблять мене більше. А тому, що я взяла на себе кредит на ремонт даху, оплату батькової операції та борги за комуналку, які накопичилися, поки ти «шукав себе». Усе оформлено законно. Решта дві третини належать батькам. І в жодній частці немає твого імені.

На кухні стало так тихо, що було чути, як за стіною в сусідів клацнув вимикач.

Артем дивився на документи, ніби вони були написані чужою мовою.

— Ти… ти оформила на себе дім?

— Частку. За згодою батьків. У нотаріуса. При свідках. Після консультації з юристом.

— Мамо? — він повернувся до неї. — Ти підписала?

Мама заплющила очі.

— Підписала.

— Тату?

Батько довго мовчав. Потім підняв руку, знайшов на столі таблетку, що впала, і поклав назад у коробочку.

— Підписав, — сказав він. — Аня нас не обдурила. Вона нас урятувала.

Лера повільно сіла на табурет. Її обличчя лишилося рівним, але я помітила, як сіпнулася жилка на скроні.

— Дуже цікаво, — промовила вона. — Артеме, ти казав, що дім сімейний.

— Він і є сімейний! — вигукнув він. — Мене просто кинули!

— Тебе ніхто не кидав, — сказав батько.

Його голос був слабкий, але в ньому раптом з’явилася колишня твердість. Та, яку я пам’ятала з дитинства, коли він міг одним поглядом зупинити нас із Артемом, зчеплених через іграшку.

— Я просив тебе допомогти, коли ліг у лікарню. Ти сказав, що не можеш, у тебе проєкт. Потім з’ясувалося, що проєкту немає. Я просив приїхати до матері, коли їй стало зле на роботі. Ти не взяв слухавки. Аня приїхала. Завжди Аня.

Артем ударив долонею по столу. Чашка підстрибнула, мама скрикнула.

— Та тому що ви всі на неї молитеся! Я що, не син? Мені нічого не належить?

— Любов не оформлюють через нотаріуса, — сказав батько. — А житло — іноді доводиться. Коли один син починає дивитися на дім як на здобич.

Лера підвелася…