Одна дитяча фраза під час купання змусила мене інакше поглянути на життя доньки

Не бути поруч. Не побачити доньку. Не стати бабусею. Допомагати.

Я витерла руки об рушник. Пальці не слухалися.

— Завтра я лечу додому.

Лєна завмерла.

— Що?

— Додому.

— Ти з глузду з’їхала? У тебе зворотний квиток через два місяці.

— Куплю новий.

Вона засміялася коротко, зло.

— Прекрасно. Просто прекрасно. Отже, кинеш мене саму з дитиною через свою підозріливість?

— Через правду.

— Яку правду? — Лєна підвищила голос. — Що ти живеш у двох кімнатах сама і тремтиш над ними, поки твоя донька тут крутиться як білка? Так, ми обговорювали квартиру! І що? Це злочин?

У дверях з’явився Павло.

— Що тут відбувається?

Лєна притисла Артема до грудей.

— Мама вирішила летіти.

Павло подивився на мене. Уже без усмішки.

— Вночі?

— Завтра.

— Цікаво, — сказав він повільно. — Дуже по-дорослому. Залишити доньку у складний момент.

Я мовчала.

— Маріє Іванівно, — вів далі він, — ви, звісно, маєте право ображатися. Але давайте чесно: ви тут живете за наш рахунок, їсте, користуєтеся всім. Ми вас прийняли. А у відповідь — істерика.

У мене спалахнули щоки.

— Я купила продукти за свої гроші. І дитині речі.

— Не смішіть, — кинув він. — Це копійки.

Лєна тихо сказала:

— Пашо, не треба.

Але не зупинила.

Павло зробив крок ближче.

— Ви завжди так? Спочатку вдаєте жертву, потім усіх караєте? Не дивно, що Лєна поїхала подалі.

Повітря вийшло з мене. Я згадала, як проводжала доньку, як усміхалася їй біля виходу, поки горло розривалося від сліз. Як потім їхала додому в порожньому автобусі, притискаючи до себе її забутий шарф. Як не вмикала світло в квартирі, бо темрява здавалася чеснішою.

— Пашо, годі, — повторила Лєна, але тихо, майже без сили.

Я вийшла з ванної й пішла до маленької кімнати, яку мені виділили. Ноги були ватяні. У кімнаті пахло дитячим кремом і моїм валідолом. Я зачинила двері, сіла на ліжко й дістала телефон.

Квиток я замовила тієї ж ночі.

Руки тремтіли так сильно, що я тричі помилилася в цифрах картки. На екрані спливали вікна, попередження, незрозумілі слова. Я майже нічого не бачила крізь сльози. Нарешті прийшло підтвердження. Рейс уранці, з пересадкою. Дорого. Майже всі мої заощадження. Але тієї миті гроші вже не мали значення.

З коридору долинали голоси.

— Ти ідіот, — шепотіла Лєна. — Навіщо ти це говорив при ньому?

— А ти навіщо матір привезла, якщо не можеш із нею нормально поговорити?