Життя без прикрасПотім усі заговорили водночас. Вітали, бажали здоров’я, раділи, сміялися, хтось крадькома витирав очі. Колеги трохи пожурили Аліну за таємницю. Найстарша з них, Ольга, зізналася:
— Ми ж чого тільки не передумали. Бачили, що ти змінилася, а зрозуміти не могли чому.
Після цього всі знову стали дякувати Раїсі Степанівні — за те, що вона з’явилася в житті Аліни, за те, що стала їй бабусею.
На той час діти вже доїдали желе й приєдналися до дорослих. Найсміливіша дівчинка, шестирічна Міла, підійшла до Раїси Степанівни й запитала:
— А ви і нашою бабусею будете?
Якою міркою вимірювати тепер життя Аліни й Раїси Степанівни? У обох за плечима було надто багато втрат, самотності й нездійсненого. Жодна з них не отримала того простого жіночого щастя, про яке заведено говорити напівголосом і з усмішкою. Можливо, для Раїси Степанівни воно давно лишилося в минулому як нездійснена можливість. Можливо, Аліна теж уже майже перестала чекати його для себе.
Але хіба найстрашніша порожнеча — не та, де на тебе ніхто не чекає? Хіба є біда важча, ніж відчувати себе нікому не потрібним? Навіть великі гроші, навіть повна комора і міцні стіни нічого не варті, якщо людині немає до кого повертатися. А в них тепер було це головне: двері, за якими чути кроки, голос, що називає тебе рідною, і дім, де самотність більше не хазяйнує.
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поки що коментарів немає — будьте першими.