Після дитбудинку сироті не було куди йти, але в домі літньої жінки, яка його прихистила, вночі його розбудили дивні звуки

Вересень не скупився на сонце. Перед коледжем Олексій із задоволенням виходив до саду подихати запахом стиглих яблук. За місяць він звик до тутешнього розпорядку: ранковий сніданок і запитання господині про плани, після занять — обід, нерідко залишений у духовці, потім домашні справи. А ввечері вони вечеряли разом і подовгу чаювали.

Однієї суботи Олексій узявся за дірявий дах сараю. Світлана Романівна дивилася з кухонного вікна, потім принесла у двір кухоль гарячого чаю.

— Хто тебе всього цього навчив, Олексію? Невже в дитячому будинку так добре готують?

— Там усяке бувало, — відповів він, вдячно приймаючи кухоль. — Зате наставник мені трапився добрий. Степан Андрійович у нас у майстерні працював, ми його Степаничем звали. Колишній автомеханік, із великим досвідом. Від нього всього й навчився. Він казав: «Льошо, умій працювати руками — тоді ніде не пропадеш».

— Правильно казав, мудра людина, — кивнула господиня.

— І до вступу він мене готував. Хотів, щоб я навчався далі, здобув фах. Казав, що я можу досягти більшого, а він не хоче, щоб я, як він сам, до пенсії в гаражі колупався з машинами.

Світлана Романівна усміхнулася.

— Ти нагадуєш мені батька. Є в тобі така сама надійність. Він був майстром на всі руки й брався до справи відразу, не відкладав на потім.

До вечора з дахом було покінчено. На вдячність господиня спекла улюблений Олексієм вишневий пиріг. За вечерею розповіла про свою роботу: через тиждень збиралася почати репетиторство, готувати школярів до іспитів із російської мови.

— Учительська пенсія невелика, а на будинок постійно потрібні гроші.

Осіння прохолода ставала відчутнішою, світловий день убував. Олексій колов дрова. Центральне опалення в будинку було, але в холод Світлана Романівна воліла ще розтопити стару піч у вітальні.

— Живий вогонь найкраще зігріває душу, — казала вона, сідаючи у старе крісло з книжкою та в'язанням.

У такі вечори нерідко з'являлися фотоальбоми. На знімках Олексій бачив господиню молодою вчителькою поруч зі своїм першим випуском, Ірину у шкільній формі, маленького Максима біля знайомого будинку.

Якось вона затрималася над фотографією ставного юнака. У нього були розумні очі з легкою журбою.

— Це Максим, ваш онук? Той, що навчається у столиці?

Світлана Романівна кивнула. Її погляд на мить став тривожним, і вона поспішила усміхнутися.

— Так. Його сфотографували два роки тому, коли він вступав до університету. Розумник, математика й програмування легко йому давалися.

— А який фах він обрав?

— Програмування. Цього літа мав закінчити другий курс, — сказала вона, перегортаючи сторінку. Олексій помітив, як ледь здригнулися її пальці.

— Чому «мав»?

— Та обмовилася я, — швидко відповіла Світлана Романівна. — Закінчив, звісно. Давно нічого від нього не чула, от і все. Молоді тепер вічно зайняті, рідко телефонують, майже не пишуть.

Більше про Максима тоді не говорили. Проте Олексій помітив: після альбому господиня стала розсіяною, замислилася про щось своє.

Наступного ранку задзвонив телефон. Олексій снідав і чув її напружений голос із передпокою.

— Зараз у мене немає можливості, я ж пояснювала. Так, розумію. Але все-таки доведеться зачекати… Будь ласка, дайте ще місяць.

На кухню вона повернулася бліда, з тремтячими руками. Спіймала його погляд і спробувала всміхнутися.

— Не хвилюйся. Розмова неприємна, але нічого страшного. Із банку телефонували, через комунальні платежі.

Олексій відчував, що самими лише платежами цього не пояснити. Схоже, господиню мучило щось серйозне, пов’язане з онуком.

Якось дорогою з коледжу він побачив біля її хвіртки чорний джип із тонованими вікнами. Поряд тупцювали двоє кремезних чоловіків у шкіряних куртках: один видихав дим крізь ніздрі, другий нервово постукував кулаком по долоні. Олексій уповільнив ходу — щось було не так.

Двері відчинилися. Світлана Романівна вийшла на ґанок, зчепивши перед собою руки. Неприродно випроставши спину, вона, як було видно навіть здалеку, трималася з останніх сил.

— Мені потрібен час, я вже просила вас зачекати.

— Та начхати нам, бабо, на твої прохання, — відповів один. — Через два тижні гроші. Не буде грошей — віддаси будинок. Максим розумів, що робить, коли брав кредит. Сам змився, отже, з тебе й спитаємо.

— Я ж жодного платежу не затримала! — відчайдушно заперечила вона. — Невже не можна зачекати? Я продам дачну ділянку, тільки швидко це не робиться.

— Два тижні, стара. Ані дня більше, — втрутився другий. — Радій, що ми ще добрі. Інші давно викинули б тебе на вулицю…