Після дитбудинку сироті не було куди йти, але в домі літньої жінки, яка його прихистила, вночі його розбудили дивні звуки

За цю ніч Олексій ще дужче прив’язався до неї. Він знав: не залишить її в біді, навіть якщо доведеться поступитися власним добробутом. Можливо, саме така готовність і робить людей родиною. Засинаючи під ранок, він думав, що дитячий будинок навчив його не пов’язувати родину лише з народженням. Випадково зустрінута людина часом виявляється важливішою за багато кревних зв’язків.

На наполягання поліції в будинку встановили тривожну кнопку. Дільничний навідував їх частіше, а сусіди влаштували щось на кшталт чергування: заходили то з пиріжками, то з варенням, то просто дізнатися, як здоров’я. Олексій став проводжати Світлану Романівну до автобуса, коли вона вирушала до учнів, і зустрічати ввечері.

В автосервісі він узяв додаткову роботу, тепер виходив і у вихідні. Майже весь заробіток віддавав на борг, собі лишав тільки на дорогу та обіди в коледжі. Навіть із купівлею черевиків вирішив зачекати, хоча старі вже зовсім продірявилися.

— Олексію, ти себе виснажуєш, — казала господиня, зустрічаючи його знесиленого, з темними колами під очима. — Тобі зараз учитися треба, а не стільки працювати.

— Ще встигну відпочити, — віджартовувався він. — Поки що треба щось робити, бо ж борг меншим не стає.

Цей нескінченний марафон починався о 6 ранку: підйом, коледж, потім одразу автосервіс. Після опівночі Олексій діставався додому й без сил падав у ліжко. Зранку все повторювалося. Рідкісні вільні години йшли на будинок: дах, що протікав, утеплення вікон до зими, дрова для печі.

Викладачі помітили, що він дедалі рідше відповідає, а часом засинає за партою. Куратор викликав його.

— Мельнику, що сталося? Був серед найкращих, а тепер ледве пересуваєшся. Які в тебе труднощі?

Олексій розповів про Світлану Романівну, про борг і нічний напад. Куратор уважно слухав.

— Допомагати літній людині — справа благородна. Але ж не можна доводити себе до такого стану. Давай подумаємо, що може зробити коледж.

Наступного дня він знову покликав Олексія.

— Здається, придумав. Незабаром ювілей коледжу, готуємо великий концерт. Можна влаштувати збір для Світлани Романівни. Вона ж учителька з нагородою за роботу в освіті. Її в місті знають і поважають багато випускників педагогічних інститутів та училищ.

Так з’явилася акція «Допоможімо вчительці». Олексій разом із кількома однокурсниками створив у соціальних мережах групу підтримки. Про Максима там не говорили: написали лише про літню вчительку, яка опинилася у скрутній ситуації. Відгуків виявилося несподівано багато. Допомогти захотіли колишні учні Світлани Романівни, її колеги й просто люди, яких зворушила ця історія.

«У вісімдесятих Світлана Романівна викладала нам російську мову й літературу, — написала одна людина. — Суворо питала, але завжди справедливо. Саме завдяки їй я полюбив читати. Неодмінно допоможу, скільки зможу».

Тим часом Віктор Григорович продовжував домагатися визнання кредитного договору недійсним. Знайшлися свідки, готові підтвердити підроблення підпису; юрист установив факт шахрайства.

— Ми просуваємося, хоча хотілося б швидше, — казав він на зустрічі. — Банк упирається. Визнавати, що довіреність не перевірили як слід, а отже, винні, там не хочуть.

Наприкінці листопада відбувся благодійний концерт. Зібрана сума виявилася значною. Олексій приніс гроші додому й поклав перед Світланою Романівною на стіл. Вона заплакала.

— Господи, скільки ж добрих людей… Не думала, що про мене, стару вчительку, ще згадають.

— Вас пам’ятають і люблять, — усміхнувся Олексій. — Стільки років ви віддавали себе дітям. От тепер вони хочуть щось зробити для вас.

На повне погашення грошей не вистачало, але така допомога відчутно змінювала становище. В обох з’явилася надія впоратися.

До Нового року вирішили готуватися як слід, не віддаючи свято смуткові. Разом прикрашали ялинку, розвішували гірлянди й пекли імбирні пряники за рецептом, який у родині Світлани Романівни передавався вже кілька поколінь.

Одного вечора, сидячи біля вбраної ялинки, вона заговорила з Олексієм:

— Хочу подякувати тобі. Звісно, за допомогу, але ще й за те, що я знову можу вірити людям. Після вчинку Максима думала: більше нікому не зможу довіряти. А поруч опинився ти. Показав, що доброта й безкорисливість нікуди не зникли.

— І я вам багато чим завдячую, Світлано Романівно, — тихо відповів він. — Ви мене прихистили, дбали про мене, допомагали з навчанням. Першою повірили в мене, не зважаючи на те, що я з дитячого будинку.

У новорічну ніч, під бій годинника, кожен загадав бажання. Про що просила Світлана Романівна, Олексій не знав. Сам він хотів, щоб усе нарешті владналося добре й вони могли спокійно жити, не боячись майбутнього…