Рідні брати силоміць утримували жінку, аж поки її крик не почув чоловік, здатний усе змінити

Побачене змусило Остапа стиснути зуби. Двоє чоловіків тримали на долівці побиту жінку. Її сукня була розірвана, губа кровоточила, зв’язані руки тремтіли від напруження, але вона й далі намагалася скинути з себе тих, хто переважав її числом.

Він миттєво оцінив становище: один брат придавив Катерину своєю вагою, другий утримував ремінь і стояв ближче до зброї. На підлозі лежали папір і перо, ніби насильство намагалися прикрити видимістю добровільної угоди. Остап не знав ні імені жінки, ні причини нападу. Йому було досить того, що вона відбивалася, а двоє здорових чоловіків намагалися зламати її силою.

— Відійдіть від неї, — промовив Остап.

Він сказав це неголосно, і все ж брати одразу завмерли. Мирон повільно повернув голову, а Назар, усе ще стискаючи ремінь, нервово розсміявся.

— Тебе це не стосується, горянине. Сімейна справа. Щезни, поки цілий.

Остап подивився на залите сльозами обличчя Катерини. У її темних очах не було покори. Навіть притиснута до долівки й змучена болем, вона зберігала більше гідності, ніж обидва нападники. Потім мисливець перевів погляд на братів.

— Другого попередження не буде…