Життя без прикрас«Йди», — тихо сказала вона. «Іди, Заря. Тебе кличуть».
Вовчиця лизнула дівчинку востаннє, ткнула носом у коліно Дмитра і побігла до лісу. На опушці вона зупинилася, підняла голову і відповіла на поклик.
«Вона повернеться?» — спитала Варя, ковтаючи сльози.
«Вона не пішла, Варюша. Вона просто повернулася додому», — відповів Дмитро, обіймаючи онуку. «Але вона ніколи не забуде дороги до цього ґанку».
Минали роки. Хату перебудували заново. Варя виросла і готувалася стати біологом, щоб продовжити справу батьків. А в селі й досі розповідають легенду: коли над Карпатами опускаються сутінки, і старий лісник грає на балалайці, з лісу лунає відповідна пісня сріблястої вовчиці — пісня про те, що межі між світами людей і звірів не існують, поки є любов.
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поки що коментарів немає — будьте першими.