Сімейна вечеря змінилася після того, як свекруха простягнула чоловікові конверт із результатами тесту

— Подивися, яким ти був у дитинстві. Весь у батька. Навіть погляд той самий. А Соломія зовсім інша. Цікаво, в кого вона така?

Богдан зазвичай відповідав спокійно:

— Мамо, діти не зобов’язані бути копіями батьків.

Але Мирослава Петрівна лише підтискала губи.

— Звісно, не зобов’язані. Просто іноді природа так дивно розпоряджається, що мимоволі починаєш думати.

Я мовчала, хоча ці слова різали сильніше за пряме звинувачення. Я знала, звідки в Соломії такі очі. Моя бабуся Ніна Петрівна була світлою жінкою з м’яким волоссям і прозорим блакитним поглядом. Батько показував мені її старі фотографії. Коли я дивилася на Соломію, я бачила в ній саме бабусю.

Одного вечора я дістала сімейний альбом і показала Богданові світлину Ніни Петрівни. Соломія вже спала, у квартирі було тихо.

— Подивися, — сказала я. — Вона ж схожа на неї.

Богдан довго розглядав фотографію, потім усміхнувся.

— Звісно, схожа. Дуже. Але мені не потрібні докази. Соломія — моя донька, Оксано. Я це знаю не за кольором очей.

Його впевненість тоді стала для мене опорою. Але Мирослава Петрівна була з тих людей, які не відступають, коли їм не вірять. Вони просто чекають нагоди, щоб ударити знову…