Собака притиснулася до господаря в останню мить, і лікар зрозумів, що упускає щось важливе

— Нирки можуть бути погані, він віковий. Але кров у блювоті, слабкість, крововиливи… Це може бути отруєння. Наприклад, речовинами, які порушують згортання крові. Не стверджую без аналізів, але картина не схожа на «просто старість».

Олександр відчув, як підлога під ногами стала м’якою.

— Отруєння?

Ганна вже розрізала грубий шов на нашийнику. Робила це не поспішаючи, ніби розтинала не шматок шкіри, а чиюсь таємницю. Зсередини випав маленький чорний предмет, загорнутий у харчову плівку. Він ударився об металевий стіл тихо, майже невагомо.

— Що це? — спитав Олександр.

Ганна взяла предмет пінцетом, розгорнула плівку. Маленький диктофон. Старий, із подряпинами, але з цілою кнопкою. На бічній панелі ледь блимнув червоний вогник і згас.

В Олександра перехопило подих.

— Це не моє.

Ганна подивилася на нього.

— Тоді чиє?

Він хотів відповісти «не знаю», але раптом почув батьків голос у пам’яті: «У пса пам’ять краща, ніж у людей». І ще: «Не знімай нашийник». І той вечір, за тиждень до смерті, коли батько довго вовтузився з Роєм у сараї, а на запитання Олександра буркнув: «Латаю. Розтріпався».

Олександр сів на стілець. Рой сповз із його плечей, голова опинилася в нього на колінах.

— Батько, — сказав він. — Напевно, батько.

Ганна поклала диктофон на чисту серветку.

— Зараз головне — собака. Я пропоную не робити евтаназії, поки не перевіримо згортання й біохімію. Якщо це отруєння, шанс є. Не стовідсотковий. Але є.

Олександр подивився на Роя. Пес дихав важко, очі були напівзаплющені.

— Він мучиться.

— Так. Але якщо причина зворотна, ми можемо зняти частину болю. Поставимо катетер, крапельницю, препарати. Можливо, знадобиться переливання. Це недешево.

Сором ударив несподівано й сильно. Олександр поліз у кишеню по телефон, відкрив банківський застосунок. Сума на рахунку виглядала знущанням.

— У мене зараз… — він замовк. Горло стиснулося. — Я заплачу. Частинами. Машину продам.

Ганна подивилася на нього втомлено, але без жалю.

— Спершу рятуємо. Потім бухгалтерія.

Він кивнув, не довіряючи голосу.

Поки Роєві ставили катетер, Олександр сидів у коридорі, стискаючи в долоні телефон і маленький диктофон у пакеті, який Ганна дала йому «не мацати голими руками». У коридорі плакав хлопчик із морською свинкою. Жінка з переноскою говорила комусь: «Ні, операція завтра». Життя чужих людей проходило за метр від нього, а він дивився на чорний пакет і відчував, що там лежить не річ, а остання батькова спроба сказати щось, до чого він сам не встиг дослухатися.

Ганна вийшла за сорок хвилин…