Собака притиснулася до господаря в останню мить, і лікар зрозумів, що упускає щось важливе

— Уже, — відповів той. — І в хмару закинув. Бабуся веліла.

Олена Павлівна стояла поруч, бліда, але вперта.

— Я піду свідком, якщо треба, — сказала вона. — Досить боятися.

Олександр хотів подякувати, але слова застрягли. Він просто обійняв стареньку, незграбно, обережно. Вона поплескала його по спині.

— Іди вже. Обличчя в тебе як у мерця.

Диктофон допоміг відкрити знайомий майстер із ремонту телефонів, колишній однокласник Олександра, Дмитро. Вони сиділи в його маленькій майстерні між вітринами з чохлами й коробками зарядок. Дмитро вдягнув рукавички, під’єднав пристрій до старого ноутбука.

— Пам’ять майже забита, — сказав він. — Тут голосова активація. Файлів багато. Я зроблю образ, щоб оригінал не чіпати. Слухатимемо копію.

— Дімо, тільки нікому.

— Сашо, ти мене за кого маєш?

Перший файл був порожній: шерех, дихання собаки, рип дверей. Другий — батьків голос. Хриплуватий, сердитий.

«Рою, лежати. Не крутися. Треба, значить треба».

Олександр заплющив очі. На мить батько опинився поруч: у старій кофті, з окулярами на лобі, невдоволений, живий.

Дмитро тихо вилаявся.

— Це він сам записував?

— Схоже.

Вони слухали далі. Уривки: радіо на кухні, гавкіт, брязкіт посуду. Потім жіночий голос — Ольга.

«Тату, ти не розумієш. Дім усе одно розвалиться. Саша його проп’є або продасть».

«Не смій так говорити про брата», — батьків голос.

«Брата? Він тебе навколо пальця обвів. Ти через нього з нами як чужий».

«Чужим я став, коли тобі від мене тільки метри знадобилися».

Пауза. Потім Павло, глухо:

«Миколо Івановичу, давайте по-доброму. У нас покупець є. Вам кімнату хорошу знімемо, догляд буде».

«Геть із мого дому».

Рой загавкав так голосно, що динамік захрипів. Потім удар, скавчання.

Олександр схопився.

— Він його вдарив.

Дмитро поставив на паузу.

— Саш…

— Далі.

У наступному файлі було вже важче. Батько дихав часто. Ольга говорила роздратовано:

«Ти підпиши довіреність, і все. Ми потім розберемося».

«Я заповіт зробив», — сказав батько. — «Саші. І Маринці книжку лишив. Не тому, що люблю вас менше. Тому що він не кинув».

«Аж ось як», — прошепотіла Ольга.

Павло сказав:

«Заповіт можна оскаржити. Особливо якщо довести, що на вас тиснули».

Батько засміявся коротко, зло…