Собака щодня носила із собою сумку… Ніхто не здогадувався, що всередині

Марія подивилася на папку. Усередині лежала копія якогось договору, роздруківка, кілька аркушів із печатками. Літери розпливалися. Вона побачила тільки мамине прізвище, адресу квартири й ім’я Дмитра. Внизу — підпис, схожий на мамин: нерівний, із довгою петлею біля літери «Н».

— Квартира тепер моя, — сказав Дмитро вже тихіше. — Мама підписала договір. Вона втомилася від твоєї жадібності. Я даю тобі по-доброму кілька днів. Збираєш речі, забираєш Дашу й ідеш. Не змушуй мене ганьбити тебе офіційно.

Даша в коридорі схлипнула. Марія повернула голову, хотіла сказати доньці: «Іди до кімнати», але голос не вийшов. У скронях стукало. На мить вона побачила матір в останній вечір — маленьку, суху, з посірілим обличчям, що лежала на подушці. Наталія Петрівна тоді ловила її пальці й шепотіла щось уривчасте: «Сумка… Лиска… Машуню, не віддавай…» Марія вирішила, що мати марить від температури. Вона плакала, гладила її по волоссю й повторювала: «Тихо, мамо, я тут».

— Ти не маєш права нас виганяти, — нарешті сказала вона.

Дмитро нахилився, сперся долонями об стіл. Від нього пахло різким одеколоном і холодним повітрям із вулиці.

— Маю. І ще й як. А якщо впиратимешся, я зроблю так, що тобі й з роботою буде непереливки, і з дочкою. Ти думаєш, ніхто не повірить, що ти знімала гроші з картки хворої матері?

Він випростався, взяв папку й постукав нею по столу, ніби ставив крапку.

— До п’ятниці.

Коли за ними зачинилися двері, Марія довго стояла посеред кухні. Даша підійшла ззаду й притулилася чолом до її спини.

— Мам, ми справді підемо?

Марія обернулася, обійняла доньку так міцно, що та пискнула.

— Ні, — сказала вона. — Ні, чуєш? Ніхто нас не вижене.

Та сама вона в цю мить не вірила жодному своєму слову…