Свекруха набрала дорогих речей у моєму магазині, не підозрюючи, що на касі на неї чекає сюрприз

Наступне прохання прийшло швидше, ніж Оксана встигла переконати себе, що перебільшує.

За тиждень після ювілею Валентина Петрівна зателефонувала Артемові ввечері. Оксана в цей час приймала душ. Двері у ванну були прикриті нещільно, вода шуміла, але окремі фрази все одно долітали до неї.

— Синочку, у мене тут незручна ситуація, — голос свекрухи звучав солодко й жалібно. — Завтра зустріч із колишніми колегами. Хочеться виглядати пристойно. А до моєї нової сукні зовсім немає відповідного взуття.

Оксана завмерла, долоня з шампунем зупинилася біля волосся.

— Мамо, ну… — Артем говорив невпевнено. — Може, подивимося щось потім?

— Потім мені не треба. Мені завтра треба. Я в Оксаночки в магазині бачила бежеві туфлі, акуратні, на невисоких підборах. Вони б ідеально підійшли.

Оксана вимкнула воду. У ванній одразу стало тихо, і слова зазвучали виразніше.

— Мамо, Оксана й так подарувала сукню…

— І що? — тон Валентини Петрівни миттєво став жорсткішим. — Вона тобі дружина чи випадкова жінка? Невже мати чоловіка не може попросити пару туфель? Я ж не шубу вимагаю. Скажи їй, що поверну потім, коли отримаю виплати.

Артем довго мовчав.

— Гаразд, поговорю.

Оксана швидко змила шампунь, накинула рушник і вийшла до вітальні. Артем сидів на дивані й дивився в порожнечу, ніби вже заздалегідь готувався до неприємної розмови.

— Я все чула, — сказала вона.

Він здригнувся.

— Оксано, ну ти ж розумієш, мамі просто незручно просити напряму. Вона потім віддасть.

— Ні, не віддасть. І ти це знаєш.

— Чому ти одразу так?

— Бо вона досі не повернула гроші, які брала в нас «на пару днів» пів року тому.

— Це моя мати.

— І що це змінює? — Оксана відчула, як голос стає твердішим. — Сьогодні туфлі. Завтра сумка. Потім пальто. Потім ще щось. Де межа?

— Ти робиш трагедію з пари туфель.

— Я говорю не про туфлі. Я говорю про те, що мій магазин перетворюють на сімейну шафу, з якої можна брати без дозволу.

Сварка розгорілася швидко. Артем звинувачував її в холодності, у жадібності, у неповазі до його матері. Оксана намагалася пояснити, що річ не в грошах, а в праві розпоряджатися власною працею. Але він ніби не чув. У якийсь момент він кинув:

— Для тебе речі важливіші за людей.

— Ні, — втомлено відповіла вона. — Просто люди, які мене люблять, не повинні забирати в мене речі силою.

Він не знайшов відповіді, тільки зло всміхнувся й пішов до спальні. Вранці Артем підвівся рано, одягнувся й вийшов, не сказавши ні слова. Оксана вирішила, що йому треба охолонути, і поїхала у справах до постачальника. В обід зателефонувала Дарина.

— Оксано Юріївно, — голос у дівчини був збивчивий, напружений. — Тут ваш чоловік приходив. Із Валентиною Петрівною.

У Оксани всередині все обірвалося.

— Що сталося?

— Вони взяли туфлі. Ті бежеві, тридцять восьмий розмір.

— Як узяли?

— Артем Сергійович сказав, що ви дозволили. Я попросила вас набрати, а він почав кричати. Сказав, що він тут теж господар, раз магазин вашої сім’ї. І що якщо я не віддам, він мене звільнить.

Дарина говорила майже пошепки.

— Валентина Петрівна стояла поруч і називала мене хамкою. Покупчині дивилися… Мені було так соромно.

Оксана заплющила очі. Гнів піднявся миттєво, гаряче, але голос вона втримала рівним.

— Дарино, ти ні в чому не винна. Ти зробила все, що могла. Я сама розберуся.

Вона відключила дзвінок і кілька секунд сиділа нерухомо. Це вже не було проханням, не було сімейною сваркою, не було нахабством на межі. Артем прийшов до її магазину, налякав її працівницю й виніс товар. Він переступив межу, за якою вже не можна було вдавати, що все можна обговорити спокійно.

Оксана набрала його номер.

— Так, люба, — відповів він бадьоро. — Ми з мамою якраз п’ємо каву. Вона така щаслива, дякую тобі.

— Поверни туфлі в магазин. Негайно.

На тому кінці виникла пауза.

— Ти зараз серйозно?

— Абсолютно. Ти взяв річ без мого дозволу.

— Я нічого не взяв. Ми сім’я.

— Цей магазин не належить твоїй матері. І тобі він теж не належить. За годину туфлі мають бути на місці. Якщо їх не буде, я піду в поліцію і напишу заяву.

— Ти погрожуєш чоловікові?

— Я захищаю свою власність.

Вона натиснула відбій раніше, ніж він устиг відповісти. Руки тремтіли так сильно, що телефон ледь не випав. Оксана розуміла: після цих слів дороги назад майже не лишилося. Але вперше за довгий час страх не змусив її відступити…