Свекруха підтримала жорстокий вчинок чоловіка, але вже за дві години їм довелося зіткнутися з наслідками

Пізно ввечері Валентина Миронівна поїхала. Назар, трохи напідпитку й задоволений, зайшов на кухню.

— Ну що, голубоньки, насиділися?

Оксана промовчала. Надія Павлівна підвела на нього втомлені очі.

— Назарчику, навіщо так? Ми ж тобі нічого поганого не зробили.

— Ви мені заважаєте, — сказав він просто. — Я вдома хочу жити спокійно.

Він розвернувся й пішов спати.

Після його слів на кухні стало так тихо, що Оксана почула, як за вікном шкрябає гілка по шибці. Вона зрозуміла: це вже не тріщина в сім’ї. Це провалля, чорна яма, яка розкрилася просто в них під ногами.

Недільний ранок почався з різкого запаху кальмарів. Оксана прокинулася від нього, ніби від поштовху. Обережно підвелася, щоб не розбудити маму на дивані, і пішла на кухню.

Назар стояв біля плити в самих домашніх штанях і щось енергійно перемішував.

— Ти що робиш?

— Мамин салат, — бадьоро відповів він. — Вона просила. Хочу потішити.

Оксана подивилася на годинник. Була сьома ранку.

— Вона ж учора приїжджала.

— І сьогодні приїде. Сказала, не залишить мене самого на поталу.

Він зробив паузу й додав:

— Гостям.

Останнє слово він вимовив із такою їдкою насмішкою, що Оксана одразу все зрозуміла. Це було не випадкове хамство. Вони з матір’ю вирішили витиснути Надію Павлівну з квартири. Не відразу, не відкрито, а день за днем, крапля за краплею.

Вона повернулася до кімнати. Мама вже не спала, сиділа на дивані в накинутій кофті й розгублено дивилася на двері.

— Що це так пахне?

— Назар готує для своєї мами.

Надія Павлівна опустила очі.

— Може, я сьогодні поїду, доню?

— Ні, — Оксана сказала це надто різко й одразу ж пом’якшила голос. — Ти приїхала на тиждень. Ти залишишся. Ніхто не має права тебе виганяти.

Але сама вона вже не вірила в цю впевненість.

Сніданок був важкий. Оксана зварила вівсянку собі й мамі. Назар їв салат із кальмарами, голосно стукав виделкою об тарілку й із задоволенням зауважував:

— Оце нормальна їжа. Не ваша лікарняна каша.

Надія Павлівна мовчала. Оксана стискала ложку так міцно, що побіліли пальці.

До обіду з’явилася Валентина Миронівна. Вона ввійшла до квартири так, ніби поверталася у власне володіння, і відразу почала розпоряджатися:

— Назарчику, розігрій млинці. Оксано, став тарілки. А ви, Надіє Павлівно, могли б теж не сидіти склавши руки, раз уже гостюєте.

— Мама відпочиває, — сказала Оксана.

— Відпочиває? — свекруха всміхнулася. — Від чого ж вона так утомилася? Не вагони ж розвантажувала.

За столом Валентина Миронівна була особливо жвавою. Вона розповідала про себе, про сусідів, які нібито завжди радяться з нею, про знайомих, що цінують її думку. Потім її увага, мов хижий птах, плавно опустилася на Надію Павлівну.

— А ви чим займаєтеся? Город, мабуть? Картопля, банки, грядки?

— Город є, — спокійно відповіла мама. — І сусідським дітям іноді допомагаю, коли батьки зайняті.

— Зрозуміло. Кожному своє. Хтось намагається розвиватися, а хтось усе життя в землі колупається. Я от на курси записалася, хочу з комп’ютером розібратися. Не люблю перетворюватися на сіру мишу.

Оксана стиснула кулаки під столом.

— А пенсії вам вистачає? — вела далі Валентина Миронівна, примружившись. — Перепрошую, але вигляд у вас такий… скромний. Сукню давно носите? І взуття вже зовсім зношене.

Надія Павлівна почервоніла.

— Мені вистачає.

— Ну й добре. А то я вже подумала, може, трохи вам допомогти. Ми люди не бідні, можемо іноді й благодійністю зайнятися.

— Досить, — сказала Оксана.

Свекруха підняла брови.

— Що досить?

— Принижувати мою маму.

— Принижувати? — Валентина Миронівна розсміялася. — Оксаночко, ти надто вразлива. Я просто сказала правду. Якщо людині неприємно чути правду, це не моя вина.

Вона повернулася до Назара:

— Синочку, ти чуєш, як твоя дружина зі мною розмовляє? Я до них із добром, а вона мене ворогом виставляє.

Назар насупився.

— Оксано, не влаштовуй сцену. Мама нічого такого не сказала.

— Нічого такого? Вона сидить за моїм столом і ображає мою маму. А ти робиш вигляд, що не чуєш.

— Я чую, що ти знову істериш, — гаркнув він. — Із звичайної розмови трагедію зробила.

Оксана різко підвелася.

— Так, у мене справді не так, як у вас. Я ще пам’ятаю, що старших не можна топтати заради власного задоволення.

Вона взяла маму за руку.

— Ходімо.

У кімнаті Надія Павлівна заплакала. Тихо, беззвучно. Сльози просто котилися по щоках, і це було страшніше за будь-яке ридання.

— Не треба було мені приїжджати, — прошепотіла вона. — Я тільки життя тобі псую.

— Ні, мамо. Це не ти. Це вони.

Оксана обіймала її й чула за дверима обурений голос Валентини Миронівни та глухий бас Назара. Вони обговорювали її, її невдячність, її характер, її «сцени». У цю мить Оксана вперше ясно зрозуміла: вона більше не може бути м’яким прошарком між чужою жорстокістю й маминим серцем. Її власне серце вже різали надто глибоко…