Свекруха принесла гнилі яблука в надії, що я оплачуватиму іпотеку зовиці. Сюрприз, який чекав на чоловіка на кухні вранці

— Ми з Женею живемо далеко не в стлиці, ми мешкаємо в дешевій Балашисі, і ми цю тісну, убиту квартиру орендуємо, — гранично холодно поправила її Діана.

Її голос у цю напружену мить звучав оманливо твердо й рівно, зовсім не виказуючи ураганних емоцій, що вирували всередині. Але всередині в неї абсолютно все дрібно, гидко тремтіло від хвилі пекучого, праведного й безсилого обурення на цю неймовірну нахабність. — І ми щомісяця стабільно, без затримок віддаємо чужому, жадібному дядькові за оренду цього скромного житла рівно тридцять п’ять тисяч.

— Ой, давай тільки ти мені тут зараз не прибідняйся й сироту казанську з себе не вдавай, — зневажливо махнула своєю пухкою, всіяною дешевими перснями рукою Тамара Іллівна. — Мій Женя мені по великому секрету недавно хвалився й казав, що ти там у себе на престижній роботі великою начальницею недавно стала. — І зарплата в тебе тепер, мабуть, стала зовсім непристойна, просто величезна за нашими скромними сільськими мірками, тож не ний мені тут.

— Сто тридцять тисяч чистими на руки щомісяця залізно отримуєш? — примружившись і хитро всміхаючись, у лоб спитала безтактна свекруха. — Отримуєш, я точно це знаю, мені добрі люди все про ваші столичні заробітки давно розповіли. — Та й мій золотий Женя теж цілими днями в задушливому офісі штани не просто так просиджує й не байдикує, як деякі ледачі чоловіки.

— Свої законні, потом і кров’ю зароблені дев’яносто тисяч він стабільно щомісяця у ваш спільний, ситий дім справно несе. — Разом, якщо мені зовсім не зраджує моя стареча пам’ять, виходить аж двісті двадцять тисяч чистого прибутку на вас двох бездітних. — Та ви ж тут удвох буквально як сир у маслі катаєтеся, горя не знаєте, по закордонах, мабуть, катаєтеся потай від матері!

— Що вам варто трохи напружитися, паски затягнути й рідній сестрі чоловіка в тяжку, переломну хвилину її життя фінансово допомогти? — Ви зрозумійте своїми дурними головами, це ж не просто марні витрати грошей на вітер, це найнадійніша інвестиція в наше спільне світле майбутнє. Діана повільно, ніби перебуваючи в глибокому гіпнотичному сні, підвелася зі свого місця, важко спираючись обома руками об край кухонного столу.

Ніжка її легкого кухонного стільця з неймовірно гидким, ріжучим слух скрипучим скреготом різко відсунулася по потертому ламінату назад. — Давайте-но ми з вами зараз усе дуже уважно, з калькулятором у руках і гранично докладно порахуємо, моя дорога Тамаро Іллівно. — Ви так упевнено кажете, що це інвестиція, ну то давайте об’єктивно оцінимо її економічну рентабельність, — Діана миттєво ввімкнула режим суворого, безжального начальника.

— Ми з вашим сином щомісяця знімаємо ось це чуже, не найкраще житло, за що стабільно віддаємо тридцять п’ять тисяч. — У вашого улюбленого, безвідповідального Жені є ще старий, невигідний автокредит за його вживану машину, це залізно мінус двадцять тисяч із бюджету стабільно. — Плюс обов’язкова купівля нормальної, здорової їжі, щоденний проїзд до роботи, побутова хімія, шампуні, базовий сезонний одяг і взуття.

— На двох дорослих, активно працюючих людей на все це йде ще щонайменше шістдесят тисяч на місяць, і це якщо сильно економити. — Ми з величезними труднощами, відмовляючи собі в усьому, відкладаємо щомісяця по шістдесят, а іноді й по сімдесят тисяч на спеціальний накопичувальний рахунок у банку. — Ми робимо це винятково для того, щоб хоча б за рік накопичити на перший внесок і взяти власну, довгоочікувану іпотеку.

— Саме свою власну, чесно зароблену квартиру купити, ви це взагалі розумієте, а не оплачувати метри вашої ненаглядної, ледачої Олени. — Якщо ми раптом почнемо слухняно платити за вашу білоручку Олену по сорок п’ять тисяч щомісяця, та ще й повністю оплачувати її нескінченний ремонт. — У такому разі ми не те що свою бажану квартиру ніколи в житті не купимо, ми банально зуби на полицю покладемо від хронічного недоїдання й стресу.

— Ах, які ж ви все-таки неймовірно розважливі, черстві й меркантильні молоді люди стали в цій вашій проклятій столиці! — театрально, з надривом сплеснула короткими руками обурена свекруха. — Тільки й чую від вас цілими днями: своє, своє, все тільки для себе коханих, егоїстів, у кубушку бережете й ховаєте. — А про бідну, беззахисну, юну сестру в цьому жорстокому, кам’яному місті хто, по-вашому, має зараз подбати й плече підставити?

— Вона ж зовсім сама тут без нашої фінансової допомоги пропаде, у погану, наркоманську компанію потрапить без міцної підтримки старших. — Нехай тоді бере свої документи з деканату, терміново переводиться на заочне відділення й негайно йде шукати хоч якусь роботу, — гранично жорстко відпарирувала Діана. — Я, між іншим, сама особисто працювала ночами паралельно з важким денним навчанням починаючи з самого першого курсу інституту, і нічого зі мною не сталося.

— І ваш хвалений син Женя теж чудово працював кур’єром у сніг і дощ, коли був голодним студентом, і нічого, не розвалився від праці. — Ти себе, кобилу здорову й ломову, з моєю крихкою, ніжною Оленкою навіть не смій в одному реченні рівняти! — істерично, зриваючись на вереск, скрикнула ображена Тамара Іллівна. — Ти завжди по життю була двожильна робоча коняка, сільська, звикла гарувати, а дівчинка моя — вона мов ніжна, рідкісна теплична квіточка, що потребує догляду…