Свекруха принизила мене при гостях, не підозрюючи, яку роль насправді відіграє мій батько

На порозі стояв Роман Андрійович. Високий, підтягнутий, у темному костюмі, він виглядав спокійним до такої міри, що цей спокій лякав сильніше за крик. За його спиною в коридорі чекали троє кремезних чоловіків в однакових чорних куртках. Унизу, біля під’їзду, виднілися п’ять чорних позашляховиків із тонованим склом; на одному тьмяно поблискував маячок.

— Добрий вечір, Галино Петрівно, — сказав батько Оксани. — Я прийшов забрати гарнітур, який подарував доньці на весілля.

Свекруха зблідла, але швидко випросталася.

— Який ще гарнітур? Ваша донька його загубила. І взагалі, хто ви такий, щоб з’являтися сюди з людьми?

Один із чоловіків показав посвідчення.

— Капітан поліції Левченко. Працюємо за заявою про крадіжку. Нам потрібно оглянути місце зберігання.

Денис вибіг у передпокій.

— Яка крадіжка? Це непорозуміння всередині родини.

Роман Андрійович перевів на нього погляд.

— Непорозуміння на вісім мільйонів? Цікаве у вас поняття родини. Оксано, покажи сейф.

Вона ступила вперед. Серце билося в горлі, але поруч із батьком страх відступав. Поліцейський і оцінювач оглянули сейф, коробку, внутрішні кріплення, поверхню замка. Галина Петрівна говорила без упину.

— Це тиск! Це залякування! Мій син працює в серйозній компанії. Денисе, дзвони начальникові, нехай він пояснить цим людям, з ким зв’язалися.

Денис квапливо набрав номер. Його начальник, власник логістичної компанії, відповів майже відразу.

— Павле Сергійовичу, тут така ситуація… Приїхав тесть Оксани з поліцією, через якісь прикраси. Так, Роман Андрійович…

Він раптом замовк. Обличчя витягнулося, губи прочинилися. Кілька секунд Денис слухав, потім повільно опустив телефон.

— Що він сказав? — нетерпляче запитала Галина Петрівна. — Денисе?

— Сказав, якщо справа пов’язана з Романом Андрійовичем, мені краще не сіпатися, — вичавив Денис. — І сімейні проблеми вирішувати самому.

— Як це самому? Ти ж у нього не остання людина.

Денис подивився на матір так, ніби щойно впізнав мову, якою вона говорить.

— Мамо… Роман Андрійович — начальник його служби безпеки. Уже двадцять років.

У кімнаті стало так тихо, що чути було, як на кухні капає вода з крана. Навіть подруги Галини Петрівни притихли. Оксана дивилася на батька й згадувала, як свекруха називала його сторожем. Він ніколи не сперечався з цим, не вихвалявся посадою, не пояснював, ким працює. Просто мовчав, поки донька намагалася збудувати життя в чужій родині.

Оцінювач вийняв порожню оксамитову коробку й похитав головою.

— Слідів грубого злому немає. Сейф відкривали штатно — отже, людина мала доступ. Документи на гарнітур підтверджені: антикварна робота дев’ятнадцятого століття, страхова оцінка — вісім мільйонів. Виріб унікальний.

Роман Андрійович кивнув.

— Страхову службу повідомлено. Слідство теж. Галино Петрівно, Денисе, вам доведеться дати пояснення.

Свекруха миттю перейшла на сльози.

— Це помилка. Я нічого не брала. Це вона… вона сама все загубила.

Оксана вже майже не чула. Батько підійшов і обійняв її за плечі. Його рука була теплою й надійною.

— Тримайся, доню. Тепер усе піде як слід.

Поки поліцейські складали протокол, Оксана вийшла на балкон. Нічне повітря студило щоки, внизу блимали фари, а в кімнаті за її спиною Галина Петрівна знову намагалася довести, що винен хто завгодно, тільки не вона. Оксана розуміла: батько з’явився вчасно, але вся правда ще не вийшла назовні…